"Богдан Лепкий. Мазепа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Гетьман заперечив головою: "Не хочу!"
Це "не хочу" було так сказано, що Орлик i не питався далi.
Гетьман переступив порiг. Прискореним кроком пiдiйшов до Ломиковського,
подав руку, потiм до Горленка i теж звитався з ним. "Як ваше здоров'я?" -
спитав, силуючися на усмiх.
"Спасибi милостi вашiй. Живемо помаленьку".
"Гiрке це наше життя, панове товаришi, ой гiрке! Вороговi сво║му такого
не бажаю".
Орлик подав гетьмановi якийсь старий, сильно висиджений фотель. Сiв,
спираючи руки на непевнi поручча.
Прикра мовчанка запанувала в кiмнатi. Нараз - гук!
Гетьман здригнувся: "Стрiляють царевi до обiду!" - процiдив крiзь зуби.
Його руки нервово стискали поручча. Зелений бузок заглядав у вiкна. Вiд
цi║┐ зеленi падали вiдблиски на бiле гетьманське обличчя i робили його
нiби мертвим.
Горленко й Ломиковський глянули на Мазепу i ┐м жаль зробилося старого.
На гадку, що його на царськiй радi могла стрiнути обiда навiть дiлом, а не
лиш словом, кров ударила ┐м до вискiв. Це ж не лиш для нього, але й для
них усiх обiда. Невже ж посмiв би цар тепер, коли стiльки тисяч козацького
вiйська, кiнного й пiшого, б'║ться за його престол, котрий трiщить, як
отсе старе крiсло, на якому сiв гетьман,- невже ж смiв би вiн
вiддячуватися Укра┐нi каменем за ┐┐ хлiб?
Гетьман мовчав. Всi три його вiрники не спускали з нього очей.
Як же вiн за останнi мiсяцi подався! З то┐ пори, як Мотря вiд'┐хала вiд
нього, нiби й життя покида║ Мазепу. Нiби Мотря молодiсть з собою забрала.
Гетьман схуд, посивiв, морщинами покрилися лиця, тiльки тi очi свiтяться,
як свiчки. Як свiчки над усопшим,- прийшло Ломиковському на гадку.
I вiн стихiйно i не надумуючися довго обхопив гетьмана за колiна: "Ваша
милiсть, зводьте прийняти обiд, хоч одну страву, хоч ложку борщу. Як же
так у голодi сидiти. Будь ласка!"
"Спасибi вам. Такого вони менi пива наварили, що й страви не хочу".
У словах гетьмана почувся жаль.
Старшинам дивно було слухати таких слiв i дивитися на пригноблення
гетьмана, котрий нарiкати й жалiтися не любив.
"Коли б я так вiрно i дбало служив Боговi, то дiстав би найбiльшу
нагороду, а тут, хоч би ти i в ангела перетворився, то й тодi, мабуть,
жодно┐ подяки не зажив би за службу i за вiрнiсть свою".
Знов залунали голоснi стрiли, перебиваючи гетьмановi слова.
"На вiват стрiляють проклятi!" - вихопилося Горленковi.
Гетьман пильно подивився на нього.
"Стрiляють!"
I вiн гiрко всмiхнувся, i поправився у старiм i невигiднiм крiслi.
Як же вiн постарiв,- знову промайнуло ┐м через голову. Це вже не той
Мазепа, що був перед роком.
I мороз пiшов ┐м поза плечi. Якби так вiн, не дай Боже, покинув ┐х
тепер, переходячи, як сам це перед хвилиною зазначив, а погано┐ царсько┐
на кращу, божу, службу, що тодi сталося б з ними i з цiлою Укра┐ною? Нема
чоловiка, щоб мiг зайняти його мiсце й гетьманувати так, як вiн.
Мазепа нiби ┐х гадки вiдгадав: "Га, що ж, в ложцi кашi з'┐сти себе не
дамо, хоч роти в них широкi й апетити великi".