"Богдан Лепкий. Мазепа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

коли вiн у доброму, а коли в поганому настро┐. Тепер жахнувся. Гетьман
надтягав, як чорна хмара. Орликовi потемнiло в очах. Нагадався йому той
Мазепа, котрого вiн бачив по вiд'┐здi царя Петра з ки┐вського бенкету...
"Слухай, що Меншиков каже".
Орлик вiдскочив вiд вiкна i почав згортати та порядкувати на сво║му
столi якiсь папери. Деякi ховав у нагрудну кишеню.
"Не остався наш гетьман у царя на обiдi",- зауважив Данило Апостол i
перестав крутити свiй ус.
Нагло вiдчинилися дверi, i в хату увiйшов Iван Степанович Мазепа. Його
обличчя, звичайно блiдаве, нiби зi слоново┐ костi, паленiло. Мiж бровами
зарисувалася характеристична складка, уста затялися, вус нервово тремтiв.
"Здоровi були!" - сказав, не пiдводячи задуманих очей, перейшов хату i
вступив у свою спальню. Кендз║ровський занiс за ним туди кирею i шапку,
замкнув дверi i вийшов до старшин. Тi стояли, збитi в гурт, збентеженi i
не знаючи, що ┐м робити. Йти чи дожидати аж вийде до них ясновельможний?
Тако┐ ситуацi┐ вони не пам'ятали.
Гетьман дуже вважав на товариськi форми. Хоч як був iнодi стурбований,
а може, й лихий, а все ж таки зi старшинами чемно i ввiчливо вiтався. А
тепер вiн перелетiв через кiмнату як вiтер, i тiльки його сап'янцi
проскрипiли, аж, здавалося, долiвка пiд ногами застогнала. Що такого
зчинилося на радi, що вивело старого гетьмана з рiвноваги?
I старшини стали перешiптуватися мiж собою.
"Навiть у царя на обiд не залишився!"
Це ┐х турбувало найбiльше. Це був дiйсно поганий знак.
Крiзь зачиненi дверi чути було, як гетьман ходив кругом стола; ходив,
ходив, ходив...
"Що сталося?" - питали Кендз║ровського.
"Не знаю. Його милiсть словечком не вiдзивалися до мене",- вiдповiв i,
зiтхаючи, вийшов.
Пристали тодi до Орлика. Але й вiн нiчого сказати не мiг.
"Може, якi листи?"
"Нiяких таких листiв не було. Видно, на радi збентежився".
"Цар - нахабна людина. Чи не обидив вiн його?"
"Не гадаю, щоб аж до того дiйшло. Цар потребу║ наших людей i -
червiнцiв, а вони ║ тiльки в Мазепи".
"Як колись у батька Хмельницького бували. Король мерз тодi у сво┐х
покоях на Вавелю, не було курки, щоб йому на обiд зварити, а в
Хмельницького все грошi знайшлися..." - зауважив хтось.
Гетьман ходив, ходив, ходив.
"Ви, як собi гада║те,- озвався Апостол, шарпаючи свiй вус,- а я таки
йду. Не люблю тако┐ гостини".
Вийшов Апостол, а за ним й iншi. Дверi, немащенi, мабуть, вiдколи ┐х у
завiси поклали, заскрипiли так жалiбно, що гетьман, зда║ться, цей скрип
почув i вийшов зi сво║┐ вiдпочивальнi.
Явився на порозi не рум'яний уже, а бiлий. Орлик стояв при столi,
Горленко пiдпирав пiч, Ломиковський дивився у вiкно.
"А тамтi де?"-спитав гетьман, розглядаючись по хатi.
"Обiдати пiшли".
Орлик несмiливо приступив до гетьмана: "Ваша милiсть теж зводять
прийняти обiд".