"Богдан Лепкий. Мазепа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

"Я на тебе великi надi┐ покладаю, на тебе й на Войнаровського".
Орлик нахилився до гетьмансько┐ руки.
"Бачу я, що в тебе ум небуденний. Гадаю, що не дурно бiля мене сидиш.
Може, я ще проживу декiлька лiт, а може, мене Господь нинi-завтра i
покличе до себе. Щоб ти тодi з Андрi║м попiд сили не брався, щоб ви менi в
мирi i в добрiй згодi тою дорогою iшли, яку я вам в останнiй хвилинi
покажу. Розумi║ш - в останнiй хвилинi, бо часи змiняються, як погода в
мартi, i нiчого певного я нинi сказати не можу i не хочу, а роблю так, щоб
для нашого спiльного дiла добре було".
"Ваша милiсть можуть покладатися на мене; надi┐ не заведу".

* * *
Останнi слова заглушив крик, зразу далекий, а потiм чимраз ближчий,
нiби хтось порятунку просив i з цим проханням добивався до гетьманських
вiкон.
Орлик побiг подивитися, що це. Гетьманова голова покривалася тiнями.
Подушки з бiлих робилися сiрими, стеля нависала над лiжком, iкона з
невгасаючою лампою вiдривалася вiд стiни i нiби у повiтрi плила.
Гетьман передумував нинiшню во║нну раду, розмову зi старшинами i
гостину Меншикова.
Все воно переконувало його i впевняло, що наближа║ться рiшаючий момент,
рiшаючий не лиш для нього i для Укра┐ни, але, мабуть, для iсторi┐ цiлого
Сходу. Тендiтна сiтка, котру вiн так хитро й обережно сплiтав, доснована
до решти. Треба вважати, щоб ┐┐ не порвали. Кiнець дiло хвалить - треба
подбати, щоб кiнець не обезславив дiла.
Мазепа дорожив тим сво┐м дiлом. Хоч яке воно важке й небезпечне, любив
його. Покiнчивши з Мотрею, нiчого бiльше в життi сво┐м не бачив, що могло
б приманювати його.
Так, так. При┐хали бiлi конi в Бахмач i повезли вiд гетьмана Мотрю.
Бiлi конi!.. Коли б тiльки на тому й покiнчилося! Пiслав би гетьман свою
шестiрню чорну i в золоченiй каретi привiз би назад Мотрю. Та чи при┐де
вона? Для не┐ Iвана Степановича вже нема║, ║ тiльки гетьман Мазепа...
Зрозумiй ти ┐┐! Гомонить Мемнонова колюмна, але що?.. Кажуть, у Мотрi знов
з мамою попсулось, навiть, мабуть, до великого доходить... Бiдна, бiдна
Мотря!
Старий Чуйкевич i Василь Кочубей радi би дiтей сво┐х повiнчати. Га, що
ж? Коли Мотря згодна, хай iде. Вiн ┐┐ силувати не стане. Щастя бажа║
Мотрi. Для себе спомин оставить. Гарний спомин. Але ще ночi нема, ще й
сумеркiв не було. Тепер лише пiдвечiр'я...
Чого в тiй хатi такi малi вiконця? Вiдчинити б ┐х, щоб видно було кущi
розквiтлого бузку i син║ небо над ними, i багато, багато зiр. Хай би чути
було, як солов'┐ спiвають i як любi розмови гомонять по садочках...
А тут крик. В найкращий акорд паде фальшива нутка... Що таке?
Вернув Орлик i донiс, що це наших людей знов москалi "пороли". Побилися
з солдатами чи з рейтарами, мабуть, i польськi драгуни теж були. Намiшали
вiйська, як в казан гороху з капустою, i тепер клекотить. Нiхто не
розбира║ться в тiй стравi.
Гетьман, почувши, аж на лiжку присiв: "От, бачиш, якi то вони. Одною
рукою гладять, а другою б'ють. Тут свiтлiйший до мене вiд царя приходив, а
там мо┐х людей зневажають. Яке ┐м дiло до нас? Мо┐ люди пiд мо┐м