"Богдан Лепкий. Мазепа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

"Спасибi, князю, оставайся в здоров'ю. Твiй свiт перед тобою, а мiй уже
геть-геть!"
"Не треба, Iване Степановичу, гадок таких допускати до серця. От
подивись на нашого Толстого. Вiн також не молодик, а нашi бояринi i
генеральшi зiтхають до нього як до Адонiса".
Гетьман зрозумiв натяк на свою слабiсть до жiнок, зокрема, може, i до
Кочубе║во┐ Мотрi, i вiдповiв:
"Бо Толстой еротики класичнi┐ на теперiшню мову i теперiшнiм ладом
переклада║, а я i книжки мудро┐ прочитати не маю коли. Все гонять мною з
одного краю у другий, з одно┐ небезпеки в другу, i ще одно┐ пригоди не
позбувся, як у другу зовуть. А все те для добра його величества i ради
блага церкви нашо┐, а з поминенням всякого взгляду на життя i здоров'я
ваше. Нiчого я за тую службу вiрную не бажаю, як тiльки шани, яка
належиться чоловiковi старому i чесному".
"Що тодi маю переказати його величеству царю, батюшцi нашому?"
"Передай йому мiй поклiн i впевни у вiрностi гетьмана Iвана
Степановича".
Меншиков стиснув руку Мазепи, бренькнув острогами i вийшов.

_ЧОГО ПРИХОДИВ?_
"Як ти гада║ш, Пилипе, чого це свiтлiйший до мене приходив?" - спитав
гетьман Орлика, коли той, вiдпровадивши Меншикова, повернувся у
вiдпочивальню.
"Не можу я, ваша милосте, знати, не вiдаючи, що на радi зайшло".
"Щоб там i не зайшло, а без причин вiн не приходив. У них, бачиш, такий
звичай, що перше з перцем, а тодi з серцем, спершу полають, тодi
обiймають: "мо┐ ж ви!"... Настрашилися, що розгнiвали Мазепу. А в того
Мазепи все ще i козакiв нових набереться, i червiнцiв дещо знайдеться.Жаль
утратити союзника такого. Поки коника тягне, не вiдпрягай".
Орлик бачив, що в гетьмановому серцi злiсть у гореч перемiнилася.
"Ваша милiсть подоброму з князем Меншиковим розiйшлися?" - спитав.
"Чеши дiдька зрiдка, вiн i так кострубатий. Чу║ серце мо║, що мiж нами
ще до великого дiйде. Вiн менi ногу пiдставля║. Котрийсь iз нас конечно
спотикнеться i впаде... А все ж таки спасибi йому, що до лiжка поклав".
I гетьман став уголос смiятися: "Коли б не наднiс його чорт, я й досi
сновигав би по хатi, а менi вiдпочинку треба. Кожна кiстка болить.
Погадай, я все при роботi i при турботi. Як не похiд, то фортеця, як не
фортеця, то на раду ┐дь, як не з чужими, то зi сво┐ми сво║ серце гризи. А
тут уже й вiк. Коли б менi тво┐ лiта, Пилипе, я цiлий свiт догори ногами
перевернув би, а так - слухай, що Меншиков скаже!"
"Ваша милiсть ще й мене можуть пережити".
"Можу, можу! Але я того навiть не хочу. Ти молодий, тебе ще багато
дечого чека║. Чую, що воно надовго затяга║ться. Ходимо, як у хмарi. А хто
з нас угада║, чи нинiшнiй вiтер тую хмару розвi║".
Вечорiло: Останн║ промiння заходячого сонця падало з вiкна просто на
гетьманову голову, осяювало ┐┐ краще вiд герцогсько┐ корони. Мазепине
обличчя, недавно блiде, аж зеленаве, оживало тепер, променiло. Орлик з
насолодою дивився на нього.
"Пилипе!"
"Слухаю милостi вашо┐".