"Богдан Лепкий. Мазепа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Гетьмановi було того забагато. В нiм накипiла злiсть ще зранку, розмова
зi старшинами долила оливи до вогню, так тепер вiн, не витримавши, й
вiдповiв: "Це, князю, ти, а це я".
Меншикова як коли б хто шпилькою в саме серце вколов. Вiн же був у
Москвi, що в Москвi, в цiлiй Росi┐, перша пiсля царя людина, що хотiв, те
й робив, хоч, правда, знав, що йому можна хотiти. Вiн з бублейника вибився
в князi, в генерали, блистiв вiд орденiв, купався у достатках, гордощi
розпирали його, а тут цей старець, якийсь там гетьман, котрому, може,
нинi-завтра вiдберуть iз рук булаву, смi║ так спокiйно казати: "це ти, а
це я!"... Вiдповiв би гетьмановi свiтлiйший, коли б не дiстав був вiд царя
виразного наказу йти i заспоко┐ти старого. А наказ царський сильнiший вiд
почуття особисто┐ честi i вiд обiджених гордощiв свiтлiйшого.
Тому-то це "ти i я" Меншиков сховав у сво║ серце, як гадючку,
проковтнув, як гiркий лiк, i вiдповiв спокiйно:
"Знаю я, Iване Степановичу, що ти чоловiк достойний i великозаслужений,
але цар-батюшка над усiма нами сто┐ть. Йому й покоритися треба. У нього
сильний темперамент, а до того часи такi, що треба бути святим, щоб не
бентежитися зело. Потерпiм ради царя-батюшки нашого i рада вiри нашо┐
свято┐ православно┐".
"Терпiв я, князю, i терплю чимало, але зневаги стерпiти не можу. Хто
зневажа║ мене, той мене до гробу заганя║, як ось тепер... Не посила║те ви
тепер якого пiсланця до Львова?" - спитав нараз гетьман, змiнюючи свiй
голос.
"Або що?"
"Бо менi хотiлося б тамошнього митрополита попрохати, щоб вiн з
маслосвятi║м при┐хав до мене. Може покраща║ менi, а як нi, то, може, Бог
якого грiха вiдступить... Грiшнi ми, князю, ой грiшнi!"
Меншиков сiв.
"Пощо такi гадки? Ваша милiсть доживуть ще вiкторi┐ над ворогами
нашими, доживуть ще нашого спiльного трiумфу".
"Не гадаю",- заперечив головою гетьман.
"До митрополита у Львовi посилати не раджу. Вiн чоловiк непевний. Ще
вас католицьким миром намастить".
"Краще католицьке, нiж жодне".
"А менi зда║ться, що краще пiдiждати, аж вернете в Ки┐в".
"Пiдiжди, Iване, аж приложу гiрчицi до рани".
Меншиков бачив, що з гетьманом не договориться нинi. А жаль. Царська
казна пуста. Грошей, як умирати, треба. Недавно дав Мазепа 200 тисяч
талерiв, а вже й помину по них нема. Скiльки тих грошей на вiйну треба:
грошей, грошей i ще раз грошей! Найкраще забрати б ┐х насильно, а гетьмана
вiдсунути вiд них, десь на Сибiр або у якусь глуху провiнцiю за Москвою.
Але цар тако┐ нагло┐ перемiни тепер робити не хоче. А Меншикова руки
сверблять. От i взяв би вiн того старого за вуси, от i поторгав би тою
хитрою головою, а тодi: "пашов вон, сякий-такий сину!"

Так цар не да║.
I, всмiхаючись солодко до гетьмана, говорив свiтлiйший князь Меншиков:
"Так тодi ма║мо в Боговi милосердному добру надiю, що вiн зглянеться на
нашу о п р е с i ю i не позбавить нас такого мудрого й вiрного союзника,
яким ти ║си, Iване Степановичу".