"Богдан Лепкий. Мазепа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

"Його милiсть гетьман дома?" - спитав князь.
"В лiжку лежать, недужi",- вiдповiв Орлик.
"Що ж такого? Перед годиною бачилися ми, а тепер i недужий!"
"Його милiсть пан гетьман в доброму здоров'┐ на раду до його величества
пiшли, а недужими вернули".
"Можна провiдати? Не стурбую його?"
"Перед вашою свiтлiстю дверi до вiдпочивальнi його милостi пана
гетьмана повсякчасно розтвором стоять. Будь ласка!"
I Орлик вiдчинив дверi до свiтлицi, в котрiй перед хвилиною велася
розмова гетьмана зi старшинами. По кутах снувався ще димок, бо старшини
сильно сво┐м звича║м накурили.
Меншиков, переходячи свiтлицю, кинув оком на Орликiв стiл, потягнув
носом дим i, повертаючись до Орлика, завважив: "Не дуже то в тiй домiвцi
Iвановi Степановичевi вигiдно. Мала вона, i не ма║ тако┐ обстановки, до
яко┐ вiн привик".
Крiзь дверi вiд гетьмансько┐ вiдпочивальнi чути було сухий, вiдривний
кашель.
Орлик постукав щиколодками право┐ руки i спитав: "Його свiтлiсть князь
Меншиков. Чи вiльно?"
"Проси!" - почувся голос з-мiж подушок.
Орлик вiдчинив низькi однокрилi дверi, як до келi┐ чернечо┐. Меншиков
увiйшов. Орлик подався назад, зачиняючи дверi за собою.
Меншиков поклонився до iкони, котру гетьман привiз i наказав почепити в
утлi, праворуч вiд свого лiжка, перехрестився тричi, доторкаючись пальцями
свiжо вимито┐ i жовтим пiском ради гетьманового при┐зд витерто┐ долiвки, а
тодi, стаючи перед лiжком i заломлюючи руки, питався нiбито дуже тривожно:
"Невже ви справдi нездужа║те, шановний Iване Степановичу?"
"Вдаю! - вiдповiв гетьман i вказав на крiсло.- Сiдай, князю!"
"Спасибi милостi вашiй. Висидiвся на радi".
"Я також. I досидiвся, бачите, до чого".
"Невжеж?"
"Вдаю, жартую, брешу - що хочете гадайте собi".
Свiтлiйший збентежився. Гетьман нiколи таким тоном не вiдзивався до
нього.
"Будемо благати Всевишнього, щоб ви скоро поправилися, Iване
Степановичу. Дуже нам не впору ваша недуга".
Гетьман з докором подивився на нього: "Зна║те що, князю?"
"Що такого?"
"Не будемо гратися словами, бо менi тепер не до того. Якщо вам дiйсно
моя недуга не впору, так чого ж ви тодi наклику║те ┐┐ на мене?"
"Ми? На вас? Iване Степановичу, що це ви? В гарячцi балака║те чи як?"
"Балакаю я те, що гадаю, свiтлiйший князю, а гадаю я, що людинi старiй
i такiй заслуженiй, як гетьман Мазепа, належиться якщо не окрема шана, так
хоч бiльша увага. На всякий спосiб, знаючи, що Мазепа недужий, не треба
бентежити його криком i стуком, як якогось пахолка. На мене й за молодих
мо┐х не гукали, а тепер я тим бiльше не бажаю собi того".
Меншиков ноги розкрачив i руками за пiд боки взявся:
"Ах, гетьмане, гетьмане! Говориш ти, нiби царя-батюшки нашого не зна║ш.
Подивись, я, може, й найлюбiший з близьких до нього людей, а спитай, яко┐
зневаги менi не доводиться вiд його величества зазнавати".