"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

слухаючи Мелашки, стала вже казати: "Не хочу його бачити, бо й менi жалко".
Далi каже: "Я б i пiшла, а як же вiн вп'ять прийметься за своє?" Тут же, як
забожилася i заприсягалася Мелашка, що вiн i не дума нiчим досаждати, а
тiльки хоч би побачитись, хоч на часинку, то Оксана й сказала: "Пiду, коли
мати пустить".
От i пiшла.
Не з бiса ж лукавий i копитан! Аж заплакав, як вздрiв Оксану, i тiльки
що голубив її та крiпко пильно просив, щоб вона нi об чiм не журилася,
одужувала б швидше, i що вiн має таке гарне щось сказати, що їх щастя усiх
буде.
Оксана, як дуже крiпко любила копитана, то й повiрила йому, i, бачачись
з ним частiсiнько, не думала про нього, щоб вiн iшов на погибель її. Знай
приходить до Мелашки, що в бога день, бачиться з копптаном; а далi вiн її
довiв до того, що чим до Мелашки ходити далеко, стали вони жоден вечiр
зiходитись пiд вербою, бiля Веклиної хати.
Мабуть, що пiдглядiв Петро про сi їх сходьбища, а вже не чув нi вiд
кого, бо нiхто її нiколи не бачив пiд вербою, як вони зiходились. Хiба,
може, тiльки Петро як-небудь пiдуздрiв їх, бо пильно слiдив за Оксаною i
коли й бачив, то вже нiкому нi словечка не сказав, бо був парень чесний,
душу добру мав i берiгся, щоб кого зайняти або словом осудити. Як то там
було, ми не знаємо, а тiльки раз надвечiр прийшов вiн до Векли вп'ять за тим
же словом.
- Як дочка хоче,- вiдвiт дала Векла,- так нехай i буде. Якби по менi,
так я б її сьогоднi вiддала. Та я не така мати, силувати не буду. Кажи,
доню, як знаєш.
Думала Оксана, думала; щипала той рукав у сорочки довгенько, аж нитки
повидьоргувала, i через силу намiрилась сказати: "Семеновичу! бачу я, що ви
мене дуже любите... дякую вам за те, що ви маєте мене щасливою зробити... нi
з ким не буде менi такого щастя, як з вами... та пiдождiть ще..." Далi
зглянула на бога, перехрестилась i каже: "От вам хрест святий! Коли до
покрови... не вмру або що-небудь... тогдi, мамо, як знаєте, так i робiть",
Здвигнув Петро плечима, покивав головою, та сказавши: "Глядiть, щоб
тогдi вже не пiзно було",- махнув рукою та й пiшов з хати.
- Що се за рiч така? - думавши довго Векла i дивлячись на дочку,
спитала її.
- А хто. його зна, мамо, що се вiн сказав. Може, що-небудь до себе: або
у дорогу пiде, або другу дiвку знайде, так ми щоб не жалковали...
- Оксано, Оксано, гляди!...
Вже Оксана i на шиї у матерi, вже й обняла, i вицiловує її. "Чи можна,
щоб твоя Оксана та довела тебе хоч сльозинку об своїй долi спустити? Я тебе
радуватиму, я щастя i тобi принесу. Нiколи не заплачеш через мене, не
здихнеш об менi... бо й менi лучче оттут зараз перед тобою на сiм столi
лягти, чим погубити себе, та не тiльки погубити - i славу пустити на себе".
Та се сказавши, стриб-стриб з хати до копитана, що вже дожидав її пiд
вербою.
- Що ж, мiй орлику, що з сього нашого женихання буде? До мене Петро
пристає; мати швидко присилує, а дiвчата чули вiд салдатiв, що ви швидко
пiдете вiд нас у поход...- Так казала Оксана, сидячи у копитана на колiнках,
обнявши його одною рукою, а другу вiн держав.- Коли ти пiдеш, а мене тут
покинеш... почуєш... про мене...