"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- А от що буде,- сказав копитан,- ми збираємося у поход, я з тобою
звiнчаюсь i тебе озьму з собою.
I стали вони любитись, i скiльки раз не зiходились, уперше ще копитан
сказав, що озьме її за себе.
Що ж Оксана? Руками сплеснула, затрусилася уся... i ледве промовила: "I
сьому ж правда?... Скажи ж менi, як перед богом!"
- Як перед богом, кажу тобi, моя Оксаночко, що так воно є. Я давно узяв
би тебе, та бумага на наше вiнчання не прийшла ще з полку. Я думав, як вона
прийде, не кажучи нiчого, узяти тебе за руку та й повести до церкви...
- Так я ж матерi об сiм скажу...
- Нi, моя Оксаночко, ще не час їй об сiм казати. Я думаю ось як: нi
словечка їй не кажучи, ми звiнчаємося, i прийдемо до матерi, i принесемо їй
i шовкових платьїв, i платкiв, i хусток, i золотих очiпкiв, i усього, що
звичайно для панеї, бо й вона стане панею, як буде копнтанська теща. А що
тебе вже виряджу, так...
- Менi нiчого не треба,- кинувшись йому на шию, стала його вицiловувати
та приговорювати,- тiльки б менi у сiї чорнiї оченьки дивитися та їх
цiловатп, i сi щочечки, i сi губочки.
Так довго женихавшись i порадившись зовсiм, щоб у недiлю їм вiнчатись i
тогдi вже матерi об'явити, розiйшлись собi. Оксана бiжить додому i землi пiд
собою не чує... Копитан, котрого вона так любить, озьме її, вона буде панею,
мати буде у розкошi, у багатствi жити... "Чи є така щаслива, як я?"- думає
Оксана, убiгши у хату... i досадно їй, що мати вже лягла спати, як се й
частенько бувало, що не дiждеться дочки, та й ляже; а тепер Оксанi досадно,
що нiкого їй пестовати та нiжити, бо сама не тямить з радостi.
Недiленька недалеко - треба б Оксанi збиратись замiж; та чого їй
збиратися? Хоч одежа, хоч сорочки, вже їй сього не треба, вже в неї усе
папське буде... i рушники ж, i подарки, в них усе не по-нашому... так дума
наша сердешна Оксана i нi об чiм не дума, коли б тiльки швидше недiленька
прийшла.
У суботоньку увечерi, тiльки зiйшлись пiд вербою, копитан i каже
Оксанi:
- Знаєш що, душко? Завтра уранцi ми йдемо у поход...
- А як же се? - лж скрикнула Оксана, злякавшись.
- Але! Не бiйся нiчого. Моя бумага у полковника. Я завтра вiдведу
салдатiв до нього, озьму бумагу та й явлюсь тут iк вечеру. Гляди, дожидай
мене, не заходи де далеко. I матерi нi пiвсловечка не кажи... Що за гарну
спiдницю я їй справив! люстринову, i юпку парчеву... Що вже на усю губу панi
буде...
Вже коли Оксана чула, що матерi її буде гаразд, тут вже вона нi об чiм
бiльш не думала, i хоч що їй скажи, усе зробить i у всiм послуха. Тут стала
споминати, як мати здивується, як зрадується... "Коли б у нашiй церквi
вiнчатись, щоб i дiвчата подивились, як я панею наряджуся!..."
Чого то вже тут копитан не брехав? Чого не вигадував, щоб тiльки
одурити нашу Оксану! А вона, сердешна, як рибонька на удочку, так сама й
кидається, i чiпляється.
Хоч тiльки i до завтрього розходились вони, та Оксанi щось дуже на
серцi жалко було... Усе б вона плакала i сама не зна чого... "Та се, мабуть,
вiд того, що я замiж йду, що маю покинути i своє село, i свою хату, i
скриню?... Нехай хто хоче забира; я вже панею буду, пiду у поход... Яково то