"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

думку, що як то копитан звiв її.
Як невидко було на вулицi i нiгде Оксани, то подруги її часом, було,
приходять до неї або шити, або прясти, щоб розважити її то пiсеньками, то
усякими розказами; так усе нiчого! I дивиться, i слуха, та й не всмiхнеться,
як тiї регочуться. Бiдна Векла, глядячи на неї, журиться; накупить їй i
горiшкiв, i медяничкiв, i таранi, i гороху їй спряже... покуштує, бачить, що
другi дiвчата їдять, а вона й байдуже! "Не хочу, мамо; у душу менi нiщо не
йде"...- та худа собi на лихо, що зовсiм тiльки що не звалиться. Без
знахурок та без ворожок не обiйшлось: виливали переполох, вмивали вiд
урокiв, шептали вiд очей i що не робили - усе нiчого та й нiчого...
Опрiч дiвчат, приходили провiдувати Оксану i жiнки, i молодицi, бо
Оксану усi селом любили. Промеж ними була Мелашка, молодиця проворна; не
було того весiлля, де б вона не була свашкою; на масницi волочити колодку-
вона перша приводниця; вiдколядують дiвчата - вона зiбрала свiй ватажок
молодиць, пiшла поперед усiх; спарувати парубка з дiвчиною - їй подавай -
вона зведе. От як стала вона ходити до Оксани, як стала з нею шупу-шупу, аж
гульк! - наша Оксана стала потрошку вiддихати. Вже й борщику поїсть,
капустки з свининою заба-жа, i вже часом i всмiхнеться як чому. Далi та
далi, вже й каже: "Пiду я, мамо, проходжуся; або на вдвiр'ї посиджу, або до
Мелашки сходжу".
Мати радiсiнька, ще й сама її випроводжа. I що пiде Оксана до Мелашки,
то вернеться усе веселенька, усе нiби здоровiша; далi минулося усе лихо:
стала наша Оксана i здорова, i повновида, i рум'яна, як була; i
наряджається, i чепуриться щодня, i вп'ять узяла свою натуру: i щебече, i
смiється, i вигадує, i регочеться, i до матерi ластиться; ще троха не
веселiш стала, чим попереду була.
Що ж то їй так Мелашка починила? Мабуть, ворожила над нею або що-небудь
таке зробила, що як з води витягла нашу Оксану?... Еге! Вона добре
поворожила; вона пiдлiзла до Оксани та й стала їй розказувати, як то копитан
її любить, як вбивається за нею, чуючи, що вона недужа, i що й сам - хоч
вмирати, що не бачить її.
- Так же то й люблять, як вiн,- стала скрiзь сльози казати Оксана, а
самiй аж повеселiшало трохи, що є кому своє горе розказати i про копитана
поговорити - Якби любив справдi, так вiн би не хотiв мене погубити, вiн би
не топив моєї слави!...-Тут i розказала усе, до чого копитан мав її
пiдвести; а сама так i заливається слiзьми.
Мелашка тут i пустилась з своїми лясами. Тiльки їй того й треба було,
щоб Оксана стала жалiться на копитана... тут вже вона i почала, i почала...
вже така щебетуха не вибреше, як кого захоче!... I почала, шепчучи, казати,
як i сам копитан тепер жалкує, що так робив; що вже тепер не буде i що вже в
нього вже й думки такої нема; що коли б тiльки йому побачитись з Оксаною, то
вiн їй розкаже, що дума робити...
- Що йому зо мною робити? - сказала Оксана.-Покинути мене, бiдну; нехай
пропадаю!,, Не слухати було його попереду, не признаватись, що i я полюбила
його... А тепер що? Вiн мене не озьме, а на безчестя я не пiду, хоч нехай
мене й пече, й рiже.
- Та тiльки послухай його, що вiн скаже,- усе своє товкла Мелашка i
щодень усе об сiм толковала.
Перш Оксана i руками й ногами: "Не хочу й не хочу. Я бачу, що я швидко
вмру; задля чого ж вiн менi? Нехай здоров живе та других пiддурює". Далi,