"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Щоб то як? - спитався перший староста.
- Та так,- каже мати.- Я бачу, що воно є. Нема у вашому дiлi нi
словечка правди. Бачу, для чого воно робиться. Так слухайте, люди добрi! Є
на небi бог милосердний! Вiн не повелiва гнушатися над сирiтством! Тяжкий
грiх зобиджати i усякого чоловiка, не то що сироту! Як сонце на небi, так у
усякого чоловiка слава. Лихо тому, хто загубить її; лучче тогдi на свiтi не
жити. Що ж за чоловiк, що пiдкопується пiд чужу славу, та аiе пiд дiвочу,
пiд сирiтську? Не хочу я нi золота, нi срiбла, коли за нього погубити славу
своєї донечки, моєї утроби, мойого народження!... Лучче я маю своїми руками
нав'язати їй камiнь на шию та утопити у рiчцi, чим вiддати на согрiшенiє, на
поругательство!... Господи милостивий! Чим я тебе прогнiвила, що чую таке
менi посмiянiє?-Тут аж сплакнула; Далi й каже: "йдiть, люди добрi, туди,
вiдкiля прийшли, i до того, вiд кого присланi. Грiх, стид, сором тому
копитановi! Вiн благородний, вiн письменний, вiн зна, за що грiх i чого не
можна робити... других би навчав, а не так робити..."
От у такi сливки ускочили нашi старости! Пiймали облизня - не знаю!
Поточилися з хати, не озираючись. Кажуть, як розказали копитановi, що їм
було у Векли, так, кажуть, аж зубами заскреготав.
Оксано, Оксано! Де твої шутки та жарти? Де твої танцi та скоки? Де твої
iгри та щебетання?... Усе минулося!... Гай-гай! Та ж дiвка, та вже не та!
Нiгде її у беседi не видко, у розговорах не чути. Сидить усе дома та дома,
нi словечка не промовить, нi пари з уст не пустить. Держить у руках або
рукав вiд сорочки, а голочка застромлена спо-чива... або хоч за гребнем, то
веретено долi лежить i мичка на гребнi цiлiсiнька. Руки спустить, голову
похилить, дивиться - i нiчого не бачить; а часом слiзочки тiльки кап-кап!
Була червона, як мак, тепер щодень усе блiднiша, усе блiднiша. Щоки були
повненькi, теперечки позападали. Очицi, що грали як зiрочки, тепер притухли,
i мов чим заволоченi, що мов i не бачать нiчого. Хоч цiлий день з матiр'ю
сидiтиме, то коли та до дочки не заговорить, то не почуєш вiд неї нi
пiвсловечка. Коли що мати i спитає - "не знаю, мамо" -один у неї одвiт. А
часом i так буває, що мати питає про ложки, а вона їй каже про теля...
- Що з тобою, моя доненько, сталося? Чи в тебе що болить? - питає мати.
- Не знаю, мамо! Бачиться, нiчого.
- Чи журишся об чiм!
- Нi, мамо!
- Так-бо я знаю, що ти журишся, i знаю об чiм. Ти об тiм сокрушаєшся,
що копитан думав про нас, що ми пустимося на грiх i що я продам твою славу,
а через неї i мою душу? Бодай вiн сього не дiждав! I бодай йому так тяжко i
важко було, як мойому серцю, бачачи, що моє миле дитя, моя порошина ув оцi,
мiй квiточок зав'ядає, сохне, як билиночка...- та й пригорне її до серця...
i плачуть укупi.
Пiсля такого пестовання та бачачи материнi сльози, туж-туж Оксана не
признається, що се вона плаче, сумує i вбивається об тiм, що, любивши дуже
крiпко копитана, чула вiд нього i вiн їй заприсягався, що любить i її вiд
щирого серця i що не покине її довiку, i що вона йому i краще, i милiше
усiх... та й чимало чого вiн їй не наговорив... Та пiсля сього що задумав?
Як вона вiд нього пiд вербою насилу вирвалась; як вiн хотiв у них на кватирi
стати, щоб швидше згубити її славу; як хотiв узяти за свого денщика, щоб
пiсля орудовати нею як би захотiв... та, збираючись об сiм пожалiтись, стида
ради не зможе вимовити нi словечка, та тiльки що сплакне, та вп'ять за свою