"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

недоброго, так люди ж! так язики ж! Такого набрешуть, такого наплетуть, що
хоч з свiту втiкай! Лучче менi руку утять, лучче менi очей рiшитися, чим
вiддати славу моєї дочечки на поругательство! Брехатимуть люди, звiсно,
брехатимуть, бо не буде там правди нiчогiсiнько; та усе ж не добре i вiд
одної слави. Не давай, пане голова, нас у абеду...
- Потурай, Уласiвно, ми отеє усе казали йому, так нiчого й не слуха.
- Добре ж,- подумавши, сказала Векла,- пiдiте же до нього i скажiть
йому, нехай трошки згодить, поки я з дочкою виберемося до сусiд.
- Оттак би й давно,- сказав голова, йдучи з хати.- Вже звiсно, що проти
копитана не можна спорить.
От вернувсь голова i каже, що аж засумував копитан, як почув, що ти,
Уласiвно, хочеш вибиратись у сусiди, i каже: "Чи не можна її як-небудь
зопинить?" А я кажу: "Пi жодною мiрою не можна; баба дуже завзята".- "Так
чорт з нею!" Не прогнiвайтесь, Уласiвно, що вiн так сказав: "Не надать i її,
i хватирi її". Так я узяв та й пiшов.
Всмiхнулася Векла i пiшла радiсiнька додому, що вiдвоювалась вiд
копитана, а далi йдучи й засумувала, що чи не пiдбирається копитан до її
дочки? I стала примiчати.
Що ж вона примiтить? За копитаном би й так,- звiсно, молодецьке дiло.
"Так-бо моя Оксана, - так дума собi,- дарма що й шутлива, i жартлива, та
вона не загубить себе: вона зна, що є грiх i погибель; вона не напустить на
себе слави".
Та й правда ж бо. Перестала Оксана жартувати i до подруг бiгати: усе
сидить дома, то шиє, то пряде. Попереду сидiла з роботою пiд вiконцем, та як
забачила, що копитан почав що у бога день мимо вiкна ходити та, шапочку
знявши, поклонятися, коли вона гляне на нього, вона се, бачачи не раз i не
два, стала казати матерi: "Сидiть, мамо, ви бiля вiкна. Ви старенькi, не
дуже бачите, а менi усюди видко".
- От так пак! - каже мати.- Чи годиться ж менi на старостi сидiти у
вiкна та усiм показувати свою старiсть? Ти молод чоловiк, ти дiвка; тобi
подоба у вiконця сидiти; йтиме добрий чоловiк, побачить, полюбить, буде
залицятись за тебе.
- I вже, мамо, сього не кажiть! - казала Оксана та й пересiла до полу.
Мати втiшається, що дочка не пiддається нi на яке дурачество, i знай
копирса, слiпуючи, то очiпки, то рушники на придане дочцi, а того й не
бачить, як та, роблячи, знай, слiзоньками вмивається... Вона добре
розiбрала, з якою думкою копитан збирався до них на кватирю... "Се ж вiн
мене любить?..." - приговорювала собi, лежачи на подушцi, що хоч викрути вiд
слiзочок її...
Не поживився наш копитан кватирою. Незабаром - рип у хату до Векли
старости; один таки сусiд її, а другий - пiдтакачка, салдат. Почали говорити
законнi речi. Векла слуха, а Оксана з кiмнати i не показується,
прислухається, що з того буде. Як договорили до кiнця, так за кого ж се вони
прийшли сватати? Еге!... За копитанового денщика... "Вiддай,- кажуть
старости,- панiматко! Дочцi твоїй добре буде: i у хорошi походить, i у добрi
поживеть"- i се i те їй приставляли... Сердешна Оксана так вдарилась у груди
та впала в подушки, щоб мати не почула її голосiння, що так i рида! А стара
Векла, вислухавши їх, та ще пiд веселий час, не стала їм виговорювати, бо
дуже добре розiбрала, до чого воно є, та дивиться на них веселенько i каже:
"А що? Чи не з Брехунiвки ви, люди добрi?"