"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

сонечко на мене не свiтить, нехай мiсяць для мене потускне, нехай зiрочки
вiд мене поховаються, квiточки передо мною зав'януть, пташечки не щебечуть,
рiчечка висохне, свiт змiниться... менi до сього усього нужди мало, аби б я
бачила тебе поусякчас, дивилася у твої карi очицi, слухала, як ти мене зовеш
душкою Оксаною, як ти розказуєш, що як мере любиш... от моє й щастя, моє
панство, моє царство у тiм уз однiм! Я ж думала, що й ти так любиш свою
Оксану! /ж, бачу, ти раднiсiнький згубити її, свiт зав'язати... Бог вже з
тобою. Сказала б я, що пiсля сього не буду я тебе любити: нi, щиро, вiрно
тебе любитиму до смертi моєї; бо раз чоловiк родиться й душу приньме, так
раз i любить. Казала б я, що не хочу тебе любити: нi, чи скаже чоловiк, що
не хоче на свiтi жити, не хоче собi здоров'я, щастя? Так i я: ти - моя
радiсть, втiха, щастя, увесь свiт... як же менi тебе перестати любити? А що
правда, що не хочу до тебе виходити, не хочу говорити з тобою... i таки не
пiду, не пiду й не пiду; i не вийду до тебе, хоч ти менi бог зна що роби,
давай; слова тобi не скажу, поки не побереш за мене рушникiв по закону..."
Та з сим словом устала, вдарила три поклони та вп'ять i лягла, вже з думкою
спокiйнiшою.
Уранцi порається з матiр'ю, аж ось iз волостi десятник- рип у хату.
Помолившись богу, сказавши: "Дай боже вам день добрий! Нехай вам бог
помага!",- далi й каже:- "Звiлтеся, тьотушка, до себе постiй прийняти".
- Який там постiй? - аж скрикнула Векла.-Через вiщо се? Сказала
громада, як я просила, щоб у самих жiнок, де чоловiка нема, щоб там нiкого
не ставити? Я ж ще плачу постоялне у помiч бiдним. Хто ж се з вас видумав?
Який там постiй?
- Я, Уласiвно, не знаю, тiльки послав голова, нехай, каже, приньмає до
себе копитана. Бач, твоя хата, каже, краща, чим де вiн стоїть.
Подумала Векла, подумала й каже:
- Що ж менi з тобою говорити? Ти посланий. Я сама пiду до голови i
розкажу усе.
- Добре, тьотушка, ходiть; голова у волостi.
Швиденько зiбралася Векла, узяла паляничку, звичайно, як перед голову
йти, i каже Оксанi: "Сиди ж, дочко, не ходи з хати та запри сiни, поки я
прийду. Я зараз вернуся". I пiшла з десятником.
Оксана покачала-покачала головою, здихнула, утерла слiзку...
позасовувала усюди дверi.
Векла, пришедши до голови, поклонилася i стала розпитувати, з чого се
узялося, що до неї постiй становлять, та ще й копитана?
- Еге! - казав голова повагом.- Ми б тебе, Уласiвно Векло, i не
зачiпляли, так-бо сьогоднi приходив сам копитан i требував, щоб йому дали
кватирю в тебе. Ми-таки, правда, i казали йому, що не можна по такiй i такiй
причинi, та як гримне на нас, як затупотить ногами - "Давай,- кричить не
своїм голосом,- давай менi сейчас! Справник вас усiх менi у команду вiддав.
Той час пошли очищать кватирю. Я зараз сам туди переберусь". Ми, Уласiвно,
так з писарем перелякались, що не знали, на яку i ступити, та отто i послали
до тебе.
- Гай-гай! - стала казати Векла.- Ви ж в нас голова, ви ж нам,
безпомощним, защита! Як же се можна? В мене одним одна дочка, як та порошина
ув оцi! У неї одним одна честь - наше багатство, наше здоров'я, наше усе!
Погубимо його, куди ми на свiтi годитимемося? Чи можна сiно з огнем докупи
складати? Хоч я дуже добре свою дочку знаю i не сподiваюсь вiд неї нiчого