"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

почув, що не його дiвчину Левко любить. Тепер йому дарма i Кубракiвна, чи
тут вона, чи де, а дiавай мерщiй допитуватись про свою та й каже Левковi:
- А то про яку ти кажеш, що до не┐ тобi далеко? Хiба тут ║ попiвна або
прикажчикiвна?
- Нi, - каже Левко, - тут усе нашi рiвнi; а я кажу про нашу Марусю.
- А що ж то за Маруся? - спитавсь Василь та й очi понурив у землю,
буцiм йому i дарма, а у самого не тiльки що вуха, та що то, усяка жилочка
неначе слуха; а вiн, сердешний, i дух прита┐в, i бо┐ться, щоб нi жодного
словечка не прослухати, що йому буде Левко розказувати.
От i почав йому Левко про Марусю казати усе, що знав: i чия вона дочка,
i який ┐┐ батько багатий, i як вiн свою дочку коха║; а далi про Марусину
натуру: як вона усiх жаха║ться, що нiхто ┐┐ не бачив не тiльки щоб на
вечорницях або у колядцi, та й на вулицю, i на Купала, i нi на якi iгри не
ходить; чи така вже собi пишна або, може, несмiлива; а що роботяща! I на
батька, i на матiр, i на себе пряде, ши║, ми║, i сама усе одна, без
наньмички, i варить, i пече; а мати сидить ручки скдавши.
'Не пiшла ж i Маруся до танцiв, а сiла собi сумуючи на приспi бiля хати
та тi горiшки, що узяла у Василя, усе у жменi перемина та назирцем за
Василем погляда. Що ж у не┐ на думцi, того й сама не розбере. То часом
стане ┐й весело так, що зараз бiгла б до матерi та, й приголубилась би до
не┐, та вп'ять засуму║, i слiзоньки хусточкою обiтре, i бажа батенька, щоб
розвiв ┐┐ тугу; то всмiхнеться, то засоромиться; i дума, щоб то й додому
iти (так було попереду усе робила: чи посидить, чи не посидить ла весiллi
з дружками та мерщiй i додому), та як розглядить, що треба побiля Василя
iти, та й передума. А сього вона й сама не знала, що в не┐ на думцi було:
"Коли б отой парубок прийшов та поговорив би зо мною, то неначеб менi на
душi легше стало". Як же тiльки подумала об сiм, та як засоромиться!
Почервонiла, як калина, закрилась рученьками i голову похилила.
Ото й прийшла до не┐ Олена Кубракiвна, перетанцювавши, та й сiла бiля
не┐ вiддихати.
- Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що?
- Нi, не плачу, - каже Маруся; i говорити б то, i замiшалась, що й не
зна║, що й казати. - Отсе ┐м, - каже, - моченi кислицi та було подавилась.
А ти чого так засапалась?
- Та перетанцювалась собi на лихо, - каже Олена. - Як попав мене он той
боярин, так усе крутив, крутив, поворочував мене, поворочував, а тут ще,
на лихо, музика не переста║; так не тiльки що ноги, та й руки болять, i
голова крутиться. Та вже ж i танцюра! У нас такого i на усiй слободi нема.
Я казала сво┐м хлопцям, щоб приводили його до нас на вулицю.
От Маруся трошки й зрадувалась, що, може, Олена зна того парубка, що ┐й
так у душу запав, бо й вона на свiй пай думала, що вже краще ┐┐ парубка i
на свiтi нема i що се його вона так вихваля. От i давай про нього
випитувать:
- А який же боярин, чи не старший?
- I вже старший, - забормотала Олена, - сидить собi, як понура, нi на
кого не дивиться, i дiвчат нiкотро┐ не заньме. Нехай лишень сядуть за стiл
вже не я буду, щоб не приспiвала йому:

Старший боярин - як болван:
Витрiщив очi, як баран.