"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Обручами голова збита,
Мочулою свитка зшита,
Личком пiдперезався,
У бояри прибрався.

От як йому приспiваю. Нехай зна i наших дiвчат. Вiн, може, дума, що
селяни не вмiють танцювати? Ну-ну! Ще його батька навчать.
- А може, вiн i не вмi║? - спитала Маруся, а сама закривалась рукою,
щоб не бачила Олена, як вона вiд сього соромиться.
- Хто? Василь не вмi║? - аж скрикнула Олена.
- Та я й не знаю, чи вiн Василь, чи вiн хто; i чи вiн вмi║ танцювати,
чи не вмi║, я не знаю; та й його зовсiм не знаю.
Сказавши се║, Маруся i схаменулась, щоб не замовчала Олена про нього
розказувати; бо ┐й крiпко хотiлось знати, хто вiн i вiдкiля; i тiльки що
хотiла випитувати, аж тут Олену розносило з сво┐м боярином: давай вп'ять
жалiться, як вiн ┐й руки повикручував, як ┐┐ вморив, се i те; i довго усе
про нього говорила.
Довго слухала Маруся i не знала, як Олену i спинити, бо та радесенька
була хоч до вечора товкти про свого боярина. Далi, буцiмто не второпала,
про кого вона розказу║, та й каже:
- Приспiвай же йому вже, та добре.
- Та се не йому! Хiба ти не чу║ш? - крикнула до не┐ Олена. - Се я
Василевi хочу приспiвати.
- Та що там за Василь тобi дався? - каже Маруся. (А се вже у дiвчат
така натура, що котра якого парубка полюбить, то нарошне стане корити, щоб
другi його похваляли.) - От, не видала твого Василя, - каже, - i вiдкiля
вiн тут узявся? I з яко┐ слободи забрiв сюди?
- Але! Мабуть, чи не з слободи! Вiн з города, вiн свитник, коли чула.
Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усi дiвчата коло нього. I
танцювати, i жартувати, не узяв його бiс. Та й красивий же! Бач, як
вихиля║ться, за тин держачись! Спина так i гнеться, неначе молодий ясенок,
а з виду як намальований: очi йому як зiрочки, а патли так i мотаються:
бач по-купечеському...
- Мабуть, ти його любиш, так тим i хвалиш, - ледве промовила Маруся,
ховаючи очi у рукав, а сама як на вогнi горiла вiд Олениних розказiв.
- Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так вiн на таких i не
подивиться. Кажуть, що його хазя┐н та хоче його у прийми узяти, а дочка
красива, та й красива i дуже багата. Вiн i сам ма копiйчину: адже ти
бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника; отак i усюди вiн робить.
Вже якби не було...
Тут пiдбiг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав.
Вже вона його i лаяла, i кулаччям у спину товкмачила, так нiчого i не
зробила: потяг та й потяг. А ┐й пильно хотiлось з Марусею посидiти та про
парубкiв наговоритися.
Зосталася Маруся сама. Узяли ┐┐ думки та гадки; а як згадала, що Олена
казала, що його хазя┐н та бере його у прийми i що вiдда║ дочку i красиву,
i багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на бiлую ручку, а слiзоньки
з очиць так i капотять! От обтерла ┐х хусточкою, закрилася рученькою та й
дума: "Ох, лихо менi тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як-то менi його
забувати? Тим-то городянськi дiвчата... у них i парубки сво┐, не такi, як