"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора Обручами голова збита,
Мочулою свитка зшита, Личком пiдперезався, У бояри прибрався. От як йому приспiваю. Нехай зна i наших дiвчат. Вiн, може, дума, що селяни не вмiють танцювати? Ну-ну! Ще його батька навчать. - А може, вiн i не вмi║? - спитала Маруся, а сама закривалась рукою, щоб не бачила Олена, як вона вiд сього соромиться. - Хто? Василь не вмi║? - аж скрикнула Олена. - Та я й не знаю, чи вiн Василь, чи вiн хто; i чи вiн вмi║ танцювати, чи не вмi║, я не знаю; та й його зовсiм не знаю. Сказавши се║, Маруся i схаменулась, щоб не замовчала Олена про нього розказувати; бо ┐й крiпко хотiлось знати, хто вiн i вiдкiля; i тiльки що хотiла випитувати, аж тут Олену розносило з сво┐м боярином: давай вп'ять жалiться, як вiн ┐й руки повикручував, як ┐┐ вморив, се i те; i довго усе про нього говорила. Довго слухала Маруся i не знала, як Олену i спинити, бо та радесенька була хоч до вечора товкти про свого боярина. Далi, буцiмто не второпала, про кого вона розказу║, та й каже: - Приспiвай же йому вже, та добре. - Та се не йому! Хiба ти не чу║ш? - крикнула до не┐ Олена. - Се я Василевi хочу приспiвати. - Та що там за Василь тобi дався? - каже Маруся. (А се вже у дiвчат така натура, що котра якого парубка полюбить, то нарошне стане корити, щоб вiн тут узявся? I з яко┐ слободи забрiв сюди? - Але! Мабуть, чи не з слободи! Вiн з города, вiн свитник, коли чула. Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усi дiвчата коло нього. I танцювати, i жартувати, не узяв його бiс. Та й красивий же! Бач, як вихиля║ться, за тин держачись! Спина так i гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований: очi йому як зiрочки, а патли так i мотаються: бач по-купечеському... - Мабуть, ти його любиш, так тим i хвалиш, - ледве промовила Маруся, ховаючи очi у рукав, а сама як на вогнi горiла вiд Олениних розказiв. - Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так вiн на таких i не подивиться. Кажуть, що його хазя┐н та хоче його у прийми узяти, а дочка красива, та й красива i дуже багата. Вiн i сам ма копiйчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника; отак i усюди вiн робить. Вже якби не було... Тут пiдбiг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав. Вже вона його i лаяла, i кулаччям у спину товкмачила, так нiчого i не зробила: потяг та й потяг. А ┐й пильно хотiлось з Марусею посидiти та про парубкiв наговоритися. Зосталася Маруся сама. Узяли ┐┐ думки та гадки; а як згадала, що Олена казала, що його хазя┐н та бере його у прийми i що вiдда║ дочку i красиву, i багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на бiлую ручку, а слiзоньки з очиць так i капотять! От обтерла ┐х хусточкою, закрилася рученькою та й дума: "Ох, лихо менi тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як-то менi його забувати? Тим-то городянськi дiвчата... у них i парубки сво┐, не такi, як |
|
|