"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

овсi.
Та й Марусi ж добре було! Як заговорив до не┐ Василь, так вона так
злякалась, як тогдi, як мати на не┐ розсердилась: а се тiльки одним один
раз i було на ┐┐ вiку, як, принiсши вона вiд рiчки плаття, загубила
материну хустку, що ще вiд ┐┐ покiйно┐ матерi, так за те-то на не┐ мати
сердилась було, i хоч не довго, та вона - крий боже! - як було злякалась.
Отже i тепер так ┐й було прийшло: якби можна, скрiзь землю б провалилась
або забiгла куди, щоб i не дивитись на свого боярина. Та й що йому казати?
Як скажу "нечiт", то вiн подума, що я чванна i не хочу бiльш з ним
цятатись, а вiн так чи смутний, чи сердитий, а тiльки жалко на нього
дивитись. Скажу "чiт". Що ж? Як стала силуватись, щоб промовити слово, так
нi жодною мiрою не може сказать: губи злиплись, язик мов дерев'яний, а дух
так i захватило. Дивиться, що й Василь з не┐ очей не спустить, i горiхи у
жменi держить, i жде, що вона йому скаже; от ┐й того жалко стало, на
велику силу та тихесенько, так що нiхто й не чув, промовила: "Чiт!" - та
ззирнулась з ним. I сама вже не стямилась, як узяла з Василево┐ жменi
горiхи, та як схаменулась, як засоромилась!.. Крий мати божа!.. Аж ось, на
щастя ┐х, крикнув дружко: "Старости, пани пiдстарости! благословiте
молодих вивести iз хати надвiр погуляти". Тут i усi рушили iз-за стола та,
хто куди попав, мерщiй надвiр, дивиться, як будуть танцювати. От i Марусi,
i Василевi неначе свiт пiднявсь, полегшало на душi, вийшли й вони з хати.
Тро┐ста, музика гра, що ║ духу: риплять скрипки, бряжчать цимбали, а
замiсть баса сам скрипник скрiзь зуби гуде та прицмоку║. От i
розколихались нашi дiвчата: вийшла пара, а там друга, пiшли у дрiбушки.
Нiжками тупотять, пiдкiвками бряжчать, побравшись за рученьки,
виворочуються, то вп'ять розiйдуться та, як утiнки, плавно пливуть, тiльки
головками поводжують, то вп'ять у дрiбушки... Вже й потомились, вже i
хусточками утираються, вже б ┐м i годi, вже i другим хочеться
потанцювать... так що ж бо? - музика гра та й гра! Вже одна iз дiвчат,
Одарка Макотрусiвна, ледве ноги волочить, пiт з не┐ так i тече, притьмом
просить музику: "Та годi-бо, дядьку!.. та перестаньте-бо... ось уже не
здужаю!.." Та що ж? Музика гра та гра!.. Далi скрипник закiнчив i пити
скрипочкою попросив... От дiвчатам годi, поклонились музицi i пiшли до
гурту.
- Ану, горлицi! - гукнув з кучi Денис Деканенко, розтовкав людей
кулаччям, потяг до себе з кучi Пазьку Левусiвну, i став з нею, i
дожида║ться, поки почастують музику. Розставив ноги, у боки узявсь, шапка
висока, сiрих смушкiв, з червоним сукняним верхом, набiк йому похилилась,
усами поморгу║, на всiх погляда й приговорю║: "Отже узявся танцювати, та,
може, i не вмiю! Повчитись було у кривого Хоми, що на дерев'янцi ходить".
Як се почули люди, так i зареготались. Кузьма, таки старий Коровай, той i
каже: "Отак! отой навчить добре, сам ходячи на однiй нозi". А Юхим
Перепелиця смiявсь-смiявсь, аж йому сльози потекли, та й каже: "Оцей не
вигада! Ну, вже так!" А Денис сто┐ть, неначе i не вiн, i не всмiхнеться.
Напивпщсь горiлки, музика i вчистила горлицi. Як же розходивсь наш
Денис, так що батечки! Там його морока зна, як-то мудро тодi танцював! Як
же вдарив навприсядку, так ногами до землi не доторку║ться, - то поповзе
навколiшки, то через голову перекинеться, скакне, у долошки плесне,
свисне, що аж у вухах залящить, та вп'ять в боки, та тропака-тропана, що
аж земля гуде; а там стане викидувати ногами, неначе вони йому