"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

кита║ва юпка, поясом з аглицько┐ каламайки пiдперезаний, у тяжинових
штанях, чоботи добрi, шкаповi, з пiдковами. Як пришивали боярам до шапок
квiтки, то усi клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора i
той п'ять шагiв положив, що усi здивувались, а Василь усе вижидав та усе в
кишенi довбавсь; а далi витяг капшучок, а там таки дещо бряжчало, засунув
пальцi, достав та й положив на викуп шапки, за квiтку, цiлiсiнький
гривеник!.. Як брязнув, так усi, хто був на весiллi, так i вжахнулись, а
дружки аж спiвати перестали. А вiн собi й дарма: потряс патлами та за
ложку i став локшину до┐дати, буцiм тiльки копiйку дав.
От, сидячи за столом, як вже попринiмали страву, давай тогдi Василь
дiвчат розглядать, що були у дружках. Зирк! i вздрiв Марусю, а вона аж у
третiх сидiла, бо старшою дружкою, скiльки було ┐┐ не просять, нiколи не
хоче: "Нехай, - каже, - другi сiдають, а менi i тут добре".
Став наш Василь i сам не свiй i, як там кажуть, як опарений. То був
шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади - поперед усiх: тiльки його
й чули, вiд нього весь регiт iде; тепер же тобi хоч би пiвслова промовив:
голову посупив, руки поклав пiд стiл i нi до кого нiчичирк; усе тiльки
погляне на Марусю, тяжко здихне i пустить очi пiд лоб.
Познiмали страву i поставили горiхи на стiл. Дружечки зараз кинулись з
боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо промiж весiльних
пiсеньок, а наш Василь сидить, мов у лiсi, сам собi один: нi до кого не
заговорить i нiкуди не гляне, тiльки на Марусю; тiльки вона йому i
бачиться, тiльки об нiй i дума; неначе увесь свiт пропав, а тiльки вiн з
Марусею i зостався: нi до чого i нi до кого нема йому нiякого дiла.
Що ж Маруся? I вона, сердешна, щось iзмiнилась: то була, як i завсегда,
невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то ┐й стало млосно i
нудно, i, як подивиться на Василя, так так ┐й його жаль стане! А чого? I
сама не зна. Хiба тим, що й вiн сидить такий невеселий. А ще найпуще, як
один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так iз-за плечей i
озьме, i все б вона плакала, а Василь - мов у самiй душнiй хатi, неначе
його хто трьома кожухами вкрив i гарячим збитнем напува. От мерщiй i
вiдвернуться один вiд одного i, бачиться, i не дивляться, то й, гляди,
Василь тiльки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся i почервонiла,
i вп'ять iззирнуться меж собою.
Дума║ сердешна Маруся, що, мабуть, се з очей ┐й стало, та й каже собi:
"Пiду лишень додому"; так думка така нападе: "Он той боярин, що у синiм
жупанi, чи вiн чи недуж, чи що? Та як пiду, то щоб вiн ще гiрш не
занедужав, i нiхто йому не поможеть; бач, як жалiбно дивиться на мене i
буцiмто й просить: будь ласкава, Марусю, не втiкай вiдсiля! Добре, добре,
зостанусь!"
А Василь собi нудить свiтом i не зна, на яку ступити. Розчумав трохи,
що бояри цятаються, та й дума: "Ке лишень поцятаюсь я он з тою дiвчиною,
що сидить смутна, невесела". Тiльки, сердека, протягнув руку, так неначе
йому хто шепнув: "Не заньмай ┐┐, ще розсердиться: бач, яка вона одягна та
пишна! Се, мабуть, мiщанка; вона з тобою i говорити не захоче". Поблiднi║
наш Василь та вп'ять i похмуриться. Далi збиравсь-збиравсь, та як дружечки
дуже почали спiвати, а весiльний батько з матiр'ю частiш стали горiлочкою
поштувати i пiднявсь гомiн по хатi, вiн таки хватив у жменю горiхiв та до
Марусi: "Чи чiт, чи лишка?" Та як се промовив, так аж трохи не впав iз
ослона на спину: голова йому закрутилась, в очах потемнiло, i нестямивсь