"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вишивала червоними нитками. Плахта на нiй картацька, черчата* (*Черчатий -
пофарбований у червоне.), ще материнська - придана; тепер вже таких не
роблять. I яких-то цвiтiв, там не було? Батечку мiй та й годi! Запаска
шовкова, морева; каламайковий пояс, та як пiдпережеться, так так рукою i
обхватиш, - ще ж то не дуже i стягнеться. Хусточка у пояса мережована i з
вишитими орлами, i, ляхiвка з-пiд плахти тож вимережована й з китичками;
панчiшки синi, суконцi, i червонi черевички. От така як вийде, то що i
твоя панночка! Iде, як павичка, не дуже по усiм усюдам розгляда, а тiльки
дивиться пiд ноги. Коли з старшим себе зострiлась, зараз низенько
вклонилась та й каже: "Здрастуйте, дядюшка!" або: "Здоровi, тiтусю!" I
таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому
поклониться i ласкаво заговорить. А щоб який парубок та посмiв би ┐┐
зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, i нi слова й не скаже, а
тiльки подивиться на нього так пильно, та буцiм i жалiбно, i сердитенько,
- хто. ┐┐ зна, як-то вона там загляне, - так хоч би який був, то зараз
шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько, i нi пари з уст не мовить,
i вiдiйде дальш. О, там вже на все село була i красива, i розумна, i
багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, i смирна, i усякому покiрна.
На вулицю i не кажи, щоб коли з подругами пiшла. Було мати стане ┐й
казати: "Пiшла б, доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна.
Пограла б з подруженьками у хрещика, пiсеньок би поспiвала". Так де ж!
"Лучче я, - каже, - на те мiсце, упоравшись, та ляжу спати, ранше устану,
замiню твою старiсть: обiдати наварю i батьковi у поле понесу. А на вулицi
що я забула? Iграшки та пустота, та, гляди, станеться, хоч i не зо мною,
хоч i аби з ким, яка причина, та опiсля i страшно вiдвiчати за те одно, що
й я там була! Нехай ┐м виясниться, не пiду!" А про вечорницi так i не
споминай! Було i других дiвчат вiдводить та аж плаче та просить: "Будьте
ласкавi, сестрички, голубочки, не ходiте на те║ прокляте║ зборище! Та там
нема нiякогiсiнького добра; там усе зле та лихе║! Збираються буцiмто
прясти, та замiсть того пустують, жартують та вчаться горiлочку пити; вiд
матерiв курей крадуть та туди носять, та ще й таке там дi║ться, що сором i
казати. Чи мало ж то сво║┐ слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч би
i Явдоха, i Кулина, i Прiська. Адже ж i пiп панотець не велить i каже, що
грiх смертельний туди ходити. Та дивiться ж i на мене: от я дома бiльш
усiх вас напряду, чим ви ходячи".
Отак було говорить-говорить, то, гляди, одна перестане ходити, далi
друга, третя; а далi i зовсiм мода перестане, щоб ходити. То й дякують
добрi люди, а найбiльш матерi. А там опiсля нечистий таки вп'ять силу
озьме, пiдцюкне й потягне низку добру до погибелi.
Тiльки було наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весiлля
у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бiгати з ними по вулицi та горло
драти, мов скажена, як усi роблять; а прийде вже у недiленьку, посидить,
пообiда, а як виведуть молодих надвiр танцювати, вона тут чи побула, чи не
побула, мерщiй додому; розiбралась, роздяглась, давай пiч топити i
вечерять наставляти, i вже мати за нею було нiколи не поспiшиться.
Отак, раз, на клечальнiй недiлi, була Маруся у сво║┐ подруги у дружках
на весiллi i сидiла за столом. Проти дружечок, звичайно, сидiли бояри.
Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний,
русявий, чисто пiдголений; чуб чепурний, уси козацькi, очi веселенькi, як
зiрочки; на виду рум'яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синiй i