"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

батраки; було чим i панщину вiдбувати, i у дорогу ходити; була ж i нивка,
одна i друга, ще дiдiвська, а третю вiн сам вже купив, так було йому чим
орудувати.
Отим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась: що кому-то воно,
каже, пiсля нас дiстанеться? Не буде нам нi слави, нi пам'ятi; хто нас
похова║, хто нас пом'яне? Розтратять, що ми зiбрали, а нам i спасибi не
скажуть. А Наум ┐й було i каже: "Чоловiковi треба трудитися до само┐
смертi; дасть бог дiточок - дiткам зостанеться, а не дасть - його воля
святая! Вiн зна, для чого що робиться. Нiщо не наше, усе боже. Достанеться
наше добре║ доброму, вiн за нас i на часточку подасть, i мисочку
поставить, i старцям роздасть. А коли буде наслiдувати недобрий, йому грiх
буде, а нас усе-таки бог милосердний, пом'яне, коли ми те заслужимо. Не
журися, Насте, об худобi: вона наша, а не ми ┐┐. Стережись, щоб вона тобi
не перепинила дороги до царства небесного. Сатана зна, чим пiдштрикнути;
молися богу, читай "Iзбави нас од лукавого", то усе гаразд буде.
Аж ось за отцевськi i материнськi молитви дав ┐м бог i дочечку. Та й
радi ж були обо║, i Наум, i Настя; таки з рук ┐┐ не спускали. Коли ж,
було, куди дитина побiжить, чи до сусiдiв, чи на вулицю, то вже
котрий-небудь, або батько, або мати, так слiдком за нею i ходять. Та й що
то за дитина була! Ще маленьке було, а знала i отченаш, i богородицю, i
святий боже, i половину вiрую. А тiльки було зачу║ дзвiн, то вже нi
загра║ться, нi засидиться дома i каже: "Мамо! пiду до церкви, бач,
дзвонять; грiшка не йти; тату, дай шажок на свiчечку, а другий старцю
божому подати". I в церквi вже не запусту║ i нi до кого не заговорить, та
все молиться, та поклони б'║.
От i виросла ┐м на втiху. Та що ж то за дiвка була! Висока,
прямесенька, як стрiлочка, чорнявенька, очицi як терновi ягiдки, бровоньки
як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвiте, носочок
так собi пряменький з горбочком, а губоньки як цвiточки розцвiтають, i меж
ними зубоньки неначе жарнiвки, як одна, на ниточцi нанизанi. Коли було
заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопiлочка загра║
стиха, що тiльки б ┐┐ й слухав; а як усмiхнеться та очицями поведе, а сама
зачервонi║ться, так от неначе шовковою хусточкою обiтреть смажнi┐ уста.
Коси у не┐ як смоль чорнi┐ та довгi-довгi, аж за колiно; у празник або хоч
i в недiльку так гарно ┐х повбира, дрiбушки за дрiбушку та все сама собi
заплiта; та як покладе ┐х на голову, поверх скиндячок вiнком, та заквiтча
квiтками, кiнцi у ленти аж геть пороспуска; усi груди так i обнизанi
добрим намистом з червонцями, так що разкiв двадцять буде, коли й не
бiльш, а на ши┐... та й шия бiлесенька-бiлесенька, от як би з крейди
чепурненько вистругана; поверх тако┐-то ши┐ на чорнiй бархатцi, широкiй,
так що пальця, мабуть, у два, золотий ║днус* (*кднус - дукач.) i у кольцi
зверху камiнець, червоненький... так так i ся║! Та як вирядиться у ба║ву
червону юпку, застебнеться пiд саму душу, щоб нiчогiсiнько не видно було,
що незвичайно... вже ж пак не так, як городянськi дiвчата, що у панiв
понавчались: цур ┐м! Зогрiшиш тiльки, дивлячись на таких! --
Не так було у нашо┐ Марусi, Наумово┐ та Настино┐ дочки, ось що я
розказую, а ┐┐, зна║те, звали Марусею. Що було, то й було, та як прикрито
та закрито, то i для дiвчини чепурнiш, i хто на не┐ дивиться, i хто з нею
говорить, то все-таки звичайнiш.
Сорочка на нiй бiленька, тоненька, сама пряла i пишнi┐ рукава сама