"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

будемо укупi, у господа милосердного на вiчнiй радостi; i вже там не буде
нiяко┐ розлуки, i нiяке горе, i нiяке лихо нас не постигне.
Iще ж i се ми дума║мо, що як постигне кого-небудь бiда i нещастя, що
похова кого iз сво║┐ сiм'┐ або i родичiв, то буцiмто се║ чоловiковi
приходить за його грiхи й неправди прежнi┐. Нi, не так се║! Ось послухайте
лишень, як нам панотець у церквi чита, що господь небесний нам як отець
дiтям. А пiсля сього не грiх нам буде i таке примiнити: от зберуться дiти
на вулицю грати, та будуть промеж ними щасливiшi, та усе б то ┐м, замiсть
iграшки, битись та лаятись, а меж ними буде дитина плохенька, смирна,
покiрна, i що усяк ┐┐ може забiдити. Адже правда, що батько тi║┐ дитини,
щоб вона не перейняла худа вiд сво║вольникiв, жалкуючи об нiй, кликне з
вулицi до себе i, щоб воно за товариством не скучало, посадить бiля себе
та й приголубить, i понiжить, i, чого вона забажа, усього ┐й дасть.
Пожалуй, хлопцi, що на вулицi зостались, не знаючи, яке добро тiй дитинi у
батька, будуть жалкувати, що узят вiд них товариш. Дарма, нехай жалкують,
а йому у отца дуже-дуже добре! От так i небесний наш отець з нами робить:
бережеть нас вiд усяко┐ бiди i береть нас прямiсiнько до себе, де ║ таке
добро, таке добро... що нi розказати, нi здумати не можна! Та ще й так
подумаймо: чувствуеш ти, чоловiче, що се бог за грiхи тво┐ послав бiду?
Так же й розсуди: який батько покине овсi дiток, щоб без науки ледащiли?
Усякий, усякий отець стара║ться навчити дiтей усьому доброму; а
неслухняних по-батькiвськи повчить та по-батькiвськи пожалу║. Недурно
сказано: ледача та дитина, которо┐ батько не вчив! Се ж люди так з сво┐ми
дiтьми роблять, а то отець небесний, що милосердiю його i мiри нема! Той
коли i пошле за грiхи яку бiду, то вiн же i помилу║! Тiльки покоряйся
йому! А пiсля сього не будемо журитись, що нам бог милосердний не пошлеть
терпiти, i, перехрестившись, скажемо: "Господи! навчи мене, грiшного, як
сполнять волю твою святую!" - то й побачиш, що опiсля усе гаразд буде.
Так робив Наум Дрот...
От його-то постигла лихая бiда! Що ж вiн? Нiчого. Хвалив бога i з тим
прожив вiк, що не вдався в тугу; а письменний не стерпiв...
От як се було.
Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батьковi i матерi слухняний,
старшим себе покiрний, меж товариством друзяка, нi пiвслова нiколи не
збрехав, горiлки не впивавсь i п'яниць не терпiв, з ледачими не водивсь, а
до церкви? Так хоч би i маленький празник, тiльки пiп у дзвiн - вiн вже й
там: свiчечку обмiнить, старцям грошенят роздасть i приньметься за дiло;
коли прочу║ яку бiднiсть, надiлить по сво┐й силi i совiт добрий дасть. За
його правду не оставив же його i бог милосердний: що б то нi задумав, усе
йому господь i посилав. Наградив його жiнкою доброю, роботящою, хазяйкою
слухняною; i що було Наум нi забажа, що нi задума, Настя (так ┐┐ звали)
ночi не поспить, усюди стара║ться, б'║ться i вже зробить i достане, чого
мужиковi хотiлось. Поважав же i вiн ┐┐, скiльки мiг, i любив ┐┐, як свою
душу. Не було меж ними не тiльки бiйки, та й нiяко┐ лайки. Щодень хвалили
бога за його милостi.
У в однiм тiльки була в них журба: не давав ┐м бог дiточок. Та що ж?
Настя як здума про се, то зараз у сльози та в голос; а Наум
перехреститься, прочита отченаш, то йому i стане на серцi веселiш, i пiшов
за сво┐м дiлом чи в поле, чи на тiк, чи у загороду або до батракiв, бо був
собi заможненький: було й воликiв пар б п'ять, була й шкапа, були й