"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

свiчечку перед богами), сiв на лавку в кiнцi стола й дожида║ться.
Аж ось стукнули пiд дверима i втрет║, теж тричi. Тогдi Наум
перехрестився i каже до них:
- Коли добрi люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте! iди
ж сiдай i ти.
От Настя, затим упоравши Марусю, вийшла i, перехрестившись тричi, сiла
бiля Наума.
За Наумовим словом ввiйшли в хату дво║ старостiв, люди хорошi, мiщани,
у синiх жупанах аглицько┐ каламайки, поясами попiдперiзуванi, з паличками,
i у старшого старости хлiб святий у руках. За ними ввiйшов Василь... крий
матiр божа! - нi живий, нi мертвий: бiлий як стiна.
Пришедши у хату, старости помолились богу святому i поклонились хазя┐ну
i хазяйцi.
Зараз Наум (хоч i знав ┐х дуже добре, а тiльки для закону) пита:
- Що ви за люди й вiдкiля, i за чим вас бог принiс?
Старший староста й каже:
- Прежде усього подозвольте вам поклонитись i добрим словом
прислужитись. Не позгнушайтесь вислухать нас; i коли буде те║, то ми i
оне║; коли ж наше слово буде невлад, то ми i пiдемо назад. А що ми люди
чеснi┐ i без худо┐ науки, то от вам хлiб святий у руки.
Наум, узявши хлiб, поцiлував i, положивши на стiл край свого хлiба,
каже:
- Хлiб святий прийма║мо, а вас послуха║мо. Сiдайте, добрi люди! До чого
ще дiйдеться, а ви сво┐х нiг не турбуйте, може, й так здалека йшли. Аз
якого царства, з якого государства?
Старший староста i каже:
- Ми ║ люди нiмецькi┐, а йдемо з землi турецько┐. Ми собi ловцi, удалi┐
молодцi. Раз дома, у нашiй землi, випала пороша... Я i кажу товаришу:
"Чого нам дивитись на таку шквирю, ходiм ськать усякого звiрю", - i пiшли,
┐здили, слiдили i нiчого не получили. Назустрiч нам якраз ┐де на вороному
коню отсей князь (а Василь устав та й кланя║ться, бо се про нього
говорили). От пiсля зустрiчi вiн каже-говорить нам такi┐ речi: "Ей ви,
ловцi, добрi молодцi! услужiть менi службу, покажiте дружбу: ось якраз
попалась менi лисиця або куниця, а трохи чи не красна дiвиця, ┐сти-пити не
жалаю, достати ┐┐ жалаю. Поможiте, пiймайте; чого душа захоче, усього вiд
мене бажайте. Десять городов вам дам i скирту хлiба". От ловцям-молодцям
того i треба. Пiшли ми по слiдам, по усiм городам. Перш слiд пiшов у
Нiмеччину, а далi у Туреччину; ходимо, шука║мо, а ┐┐ не пiйма║мо. Усi
царства-государства пройшли, а ┐┐ не знайшли; от i кажемо князю: "Не
тiльки звiра в полi, що куниця; пошука║мо деiнде, найдеться й красная
дiвиця". Так наш князь затявсь, при сво┐й думцi зоставсь. "Скiльки, -
каже-говорить, - по свiту не ┐жджав, у яких царствах-государствах не
бував, а тако┐ куницi, нiби красно┐ дiвицi, не видав". От ми усе по слiду
йшли та в се село - як зоветься, не зна║мо, - прийшли. Тут вп'ять пала
пороша, ми, ловцi-молодцi, давай ходить, давай слiдить; сьогоднi рано
устали й зараз на слiд напали. Пiшов наш звiр та до вас у двiр i з двора
до хати; тепер жала║мо його пiймати. Певно, вже наша куниця - у вас у хатi
красна дiвиця. Нашому слову кiнець, а ви зробiте нашому дiлу вiнець.
Вiддайте нашому князю куницю, вашу красную дiвицю! Чи вiддасте, чи нехай
пiдросте?