"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу авторасвiчечку перед богами), сiв на лавку в кiнцi стола й дожида║ться.
Аж ось стукнули пiд дверима i втрет║, теж тричi. Тогдi Наум перехрестився i каже до них: - Коли добрi люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте! iди ж сiдай i ти. От Настя, затим упоравши Марусю, вийшла i, перехрестившись тричi, сiла бiля Наума. За Наумовим словом ввiйшли в хату дво║ старостiв, люди хорошi, мiщани, у синiх жупанах аглицько┐ каламайки, поясами попiдперiзуванi, з паличками, i у старшого старости хлiб святий у руках. За ними ввiйшов Василь... крий матiр божа! - нi живий, нi мертвий: бiлий як стiна. Пришедши у хату, старости помолились богу святому i поклонились хазя┐ну i хазяйцi. Зараз Наум (хоч i знав ┐х дуже добре, а тiльки для закону) пита: - Що ви за люди й вiдкiля, i за чим вас бог принiс? Старший староста й каже: - Прежде усього подозвольте вам поклонитись i добрим словом прислужитись. Не позгнушайтесь вислухать нас; i коли буде те║, то ми i оне║; коли ж наше слово буде невлад, то ми i пiдемо назад. А що ми люди чеснi┐ i без худо┐ науки, то от вам хлiб святий у руки. Наум, узявши хлiб, поцiлував i, положивши на стiл край свого хлiба, каже: - Хлiб святий прийма║мо, а вас послуха║мо. Сiдайте, добрi люди! До чого ще дiйдеться, а ви сво┐х нiг не турбуйте, може, й так здалека йшли. Аз якого царства, з якого государства? - Ми ║ люди нiмецькi┐, а йдемо з землi турецько┐. Ми собi ловцi, удалi┐ молодцi. Раз дома, у нашiй землi, випала пороша... Я i кажу товаришу: "Чого нам дивитись на таку шквирю, ходiм ськать усякого звiрю", - i пiшли, ┐здили, слiдили i нiчого не получили. Назустрiч нам якраз ┐де на вороному коню отсей князь (а Василь устав та й кланя║ться, бо се про нього говорили). От пiсля зустрiчi вiн каже-говорить нам такi┐ речi: "Ей ви, ловцi, добрi молодцi! услужiть менi службу, покажiте дружбу: ось якраз попалась менi лисиця або куниця, а трохи чи не красна дiвиця, ┐сти-пити не жалаю, достати ┐┐ жалаю. Поможiте, пiймайте; чого душа захоче, усього вiд мене бажайте. Десять городов вам дам i скирту хлiба". От ловцям-молодцям того i треба. Пiшли ми по слiдам, по усiм городам. Перш слiд пiшов у Нiмеччину, а далi у Туреччину; ходимо, шука║мо, а ┐┐ не пiйма║мо. Усi царства-государства пройшли, а ┐┐ не знайшли; от i кажемо князю: "Не тiльки звiра в полi, що куниця; пошука║мо деiнде, найдеться й красная дiвиця". Так наш князь затявсь, при сво┐й думцi зоставсь. "Скiльки, - каже-говорить, - по свiту не ┐жджав, у яких царствах-государствах не бував, а тако┐ куницi, нiби красно┐ дiвицi, не видав". От ми усе по слiду йшли та в се село - як зоветься, не зна║мо, - прийшли. Тут вп'ять пала пороша, ми, ловцi-молодцi, давай ходить, давай слiдить; сьогоднi рано устали й зараз на слiд напали. Пiшов наш звiр та до вас у двiр i з двора до хати; тепер жала║мо його пiймати. Певно, вже наша куниця - у вас у хатi красна дiвиця. Нашому слову кiнець, а ви зробiте нашому дiлу вiнець. Вiддайте нашому князю куницю, вашу красную дiвицю! Чи вiддасте, чи нехай пiдросте? |
|
|