"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Поки староста це законне слово казав, Маруся у кiмнатi усе поклони
била, щоб батько вiддав ┐┐ за Василя, а вiн, сидячи на лавцi, скрiзь дверi
дивиться на не┐ та теж то здихне, то з нею переглянеться. Як же усе
староста розказав i прийшлося батьковi одвiтне слово казати, вона так i
припала до дверей, i слуха.
От Наум усе, насупившись, слухав; помовчав, а далi i каже:
- Не вмiю я до прикладу у сiм дiлi сказати... Спасибi вам за вашу
працю. Iдете ви з дально┐ дороги, то, може б, випили по чарцi?
Маруся, як се почула, та в голос; Настя аж об поли руками вдарила та й
крикнула:
- Ох менi лихо! А чому ж се так? А Василь так об землю i кинувся, та аж
придiвз навколiшках до Наумових нiг, та цiлу║ ┐х, та гiрко плаче i
просить:
- Будьте менi батеньком рiдненьким! Не гнушайтесь бiдним сиротою!.. За
що в мене душу вiднiма║те?.. Не можу без вашо┐ Марусi жити! Буду вам за
батрака вiчно служити... Буду усякую вашу волю сполняти... Що хотiть, те й
робiть зо мною! Дайте сиротиночцi ще на свiтi прожити!..
Тут i Маруся, забувши, що ┐й гоже i що нi, вибiгла тож собi i впала до
нiг отцевських, i просить, i плаче, то кинеться до матерi, i руки ┐й
цiлу║, i приговорю║:
- Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матiнко моя рiднесенька!
утiнько моя, перепiлочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте
менi, бiдненькiй, ще на свiтi пожити! Не розлучайте мене з мо┐м
Василечком. Не держiть мене як дочку, нехай я буду вам замiсть наньмички:
усяку роботу, що скажете, буду робити i не охну. Не давайте менi нiяко┐
худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати i шанувати, аж
поки жива. Хоч один годочок дайте менi з Василечком пожити, щоб i я знала,
що то за радiсть на свiтi!..
Отак i Маруся, i Василь один перед одним усе просили сво┐х старих, та
так жалiбно, що старости обидва поставали i, знай, полами сльози утирають.
Далi старший староста не втерпiв i каже:
- Ох, панове сватове! Не слiд менi, бувши у сьому важному чину, лишн║
слово говорить; мо║ дiло таке: сказав, що закон велить, та й жди одвiту;
що почу║ш, з тим назад iди. Сказано, дать нам по чарцi, так вже тут нiчого
добррго ждати. Одначе, видячи ┐х сльози i убивство, якось-то моторошно й
нам не сказати чого-небудь. А що пак, Олексiйовичу? нiде дiтись:
благослови дiток, нехай Маруся нас пов'яже.
Наум тiльки покрутив головою, обтер слiзку рукавом та й вп'ять понурив
голову i мовчить.
Староста каже:
- Може, стара мати се║ усе вереду║?
- О батечки мо┐! - зараз каже стара Настя. - Чи я ж би не хотiла щастя
сво║му дитятi? Адже вона моя утроба. Та де ж нам луччого Василя ськати?
Вiн дитина розумна, покiрна; усяк би нам позавидував. Та хiба ж я не жона
сво║му мужу, щоб не мала його слухати? У нас iде по-божому та
по-старосвiтськи: вiн менi закон, а не я йому. А чому вiн не вiдда║, я не
знаю; вiн Василя завсегда любив. Кажи-бо, Науме, що се ти робиш?
Тут знову приступили i дiти плачучи, i стара Настя голосячи, i старости
кланяючись, та, знай, просять Наума. Мовчав вiн, мовчав, тiльки, знай,
сльози ковта, далi устав, здохнув жалiбно, перехрестивсь перед господом