"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора Поки староста це законне слово казав, Маруся у кiмнатi усе поклони
била, щоб батько вiддав ┐┐ за Василя, а вiн, сидячи на лавцi, скрiзь дверi дивиться на не┐ та теж то здихне, то з нею переглянеться. Як же усе староста розказав i прийшлося батьковi одвiтне слово казати, вона так i припала до дверей, i слуха. От Наум усе, насупившись, слухав; помовчав, а далi i каже: - Не вмiю я до прикладу у сiм дiлi сказати... Спасибi вам за вашу працю. Iдете ви з дально┐ дороги, то, може б, випили по чарцi? Маруся, як се почула, та в голос; Настя аж об поли руками вдарила та й крикнула: - Ох менi лихо! А чому ж се так? А Василь так об землю i кинувся, та аж придiвз навколiшках до Наумових нiг, та цiлу║ ┐х, та гiрко плаче i просить: - Будьте менi батеньком рiдненьким! Не гнушайтесь бiдним сиротою!.. За що в мене душу вiднiма║те?.. Не можу без вашо┐ Марусi жити! Буду вам за батрака вiчно служити... Буду усякую вашу волю сполняти... Що хотiть, те й робiть зо мною! Дайте сиротиночцi ще на свiтi прожити!.. Тут i Маруся, забувши, що ┐й гоже i що нi, вибiгла тож собi i впала до нiг отцевських, i просить, i плаче, то кинеться до матерi, i руки ┐й цiлу║, i приговорю║: - Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матiнко моя рiднесенька! утiнько моя, перепiлочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте менi, бiдненькiй, ще на свiтi пожити! Не розлучайте мене з мо┐м Василечком. Не держiть мене як дочку, нехай я буду вам замiсть наньмички: усяку роботу, що скажете, буду робити i не охну. Не давайте менi нiяко┐ поки жива. Хоч один годочок дайте менi з Василечком пожити, щоб i я знала, що то за радiсть на свiтi!.. Отак i Маруся, i Василь один перед одним усе просили сво┐х старих, та так жалiбно, що старости обидва поставали i, знай, полами сльози утирають. Далi старший староста не втерпiв i каже: - Ох, панове сватове! Не слiд менi, бувши у сьому важному чину, лишн║ слово говорить; мо║ дiло таке: сказав, що закон велить, та й жди одвiту; що почу║ш, з тим назад iди. Сказано, дать нам по чарцi, так вже тут нiчого добррго ждати. Одначе, видячи ┐х сльози i убивство, якось-то моторошно й нам не сказати чого-небудь. А що пак, Олексiйовичу? нiде дiтись: благослови дiток, нехай Маруся нас пов'яже. Наум тiльки покрутив головою, обтер слiзку рукавом та й вп'ять понурив голову i мовчить. Староста каже: - Може, стара мати се║ усе вереду║? - О батечки мо┐! - зараз каже стара Настя. - Чи я ж би не хотiла щастя сво║му дитятi? Адже вона моя утроба. Та де ж нам луччого Василя ськати? Вiн дитина розумна, покiрна; усяк би нам позавидував. Та хiба ж я не жона сво║му мужу, щоб не мала його слухати? У нас iде по-божому та по-старосвiтськи: вiн менi закон, а не я йому. А чому вiн не вiдда║, я не знаю; вiн Василя завсегда любив. Кажи-бо, Науме, що се ти робиш? Тут знову приступили i дiти плачучи, i стара Настя голосячи, i старости кланяючись, та, знай, просять Наума. Мовчав вiн, мовчав, тiльки, знай, сльози ковта, далi устав, здохнув жалiбно, перехрестивсь перед господом |
|
|