"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

От Василь, парень-друзяка, побачивши се║, пiдiйшов до нього,
поздоровкався i каже:
- Ке лишень, дядьку, я тобi поможу, а то не з тво║ю силою справитись з
мiшками i з шкапою. - Чоловiк той подякував i попросив помогти. Василь як
принявся, разом справили вiз, i сяк-так, на трьох колесах, можна було
до┐хати. Чоловiк ще бiльш дякував Василевi й просив, коли по дорозi,
проводити його до двора, щоб часом не порозв'язовалося; тогдi вiн вп'ять
не здужа справити, а вже й вечорiло.
Василь пiшов за ним помалу i нiчого не розпитував, бо йому до всього
було байдуже, тiльки, знай, об Марусi й дума. От iде та iде за возом, -
бачить, чоловiк у тiм селi, де Маруся живе, та повернув у вулицю. Василь
зрадувався. "От, - дума, - тут пробуду, то, може, що-небудь прочую - про
Марусю, як-то вона, моя галочка, пожива║".
Аж от за┐жджа║ чоловiк на двiр. Василь зиркi бiжить його Маруся
назустрiч до чоловiка i кричить:
- Де се ви, тату, були? Ми вже вас... - та й замовкла, як уздрiла свого
лебедика, та з радощiв уже не зна, що й робити: вернулась у хату та аж
труситься i не зна, що й робити.
Наум (се то вiн i був), позносивши мiшки у комору, розпрягши кобилу й
упоравши все з Василем, ввiйшли у хату, посiдали, поговорили. Василь вже
не мовчав, то про се, то про те розпитував; про себе розказував, як живе,
де служить; звичайний був проти Настi, а на Марусю, що тут микалась то в
кiмнату, то в хату, то з хати у сiни, то з сiней вп'ять у хату, i не
дививсь зовсiм i буцiмто й не вiн. I вона собi дарма, неначе його зроду
вперще бачить.
Посидiвши Василь i наговорившись, став збиратись додому. Наум i каже:
- Приходь, Василю, коли хоч, до нас завтра обiдати: недiленька свята,
iще наговоримось,
Василь сказав, що прийде, поклонивсь i пiшов з хати, а Наум кликнув:
- А де ти, Марусю? проведи Василя вiд собаки за ворота.
Марусi на руку ковiнька: мерщiй з хати, i ще Василь не вийшов iз сiней,
вона вже й бiля нього, i зчепились рученьками. Вона йому й каже:
- Василечку! Якби ще тебе не побачила хоч день, то б i вмерла.
- Завтра, Масю, i я тобi розкажу, як страждав без тебе. Тепер, здiлай
милость, прислухайся, що старi про мене казатимуть: чи будуть хвалити, чи
корити? Та й розкажеш менi, щоб я знав, як наше дiло начинати.
- А ось що я зроблю, Василечку: коли мо┐ старi будуть тебе хвалити, то
я пов'яжу на голову червону скиндячку i коси покладу: коли ж, не дай боже,
що нi, то пов'яжу чорну стрiчку, без кiс. Ти тiльки при┐деш, так на мене i
дивись, то й знатимеш. Прощай же, мiй лебедику, до завтрього.
Увесь вечiр Маруся, хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, пiч
мазала, милася, та все так тихенько робила, що ┐┐ не чути було вовсi:
боялась-бо вона, щоб через свiй шелест не пропустити якого слова, що
батько й мати казатимуть про Василя; а тi, знай, його хвалять. Настя те й
дiло розказу║, який вiй звичайний, який собою красивий; а Наум хвалить,
який-то вiн розумний, неначе письменний.
- Я, - каже, - знаю його весь рiд; чесний, дядьки заможненькi, хоч вiн
собi сирота, та ба! I отцевський син не буде такий бравий козак, нiчого
казать.
Маруся не пропустила нi жодного словечка i ще звечора наготовила