"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

принесла ягiдок; бо, зроду не брехавши нi в чiм, не знала, як i
викрутитись i що сказати. Сяк-так, то чередою, то Оленою затерла, зам'яла
дiло - i кiнцi у воду.
Поки поралась та прибирала i була з матiр'ю, так ┐й i весело було, а
тим бiльш, що матерi стало легше i вже пiднялась з постелi; батько теж
веселий i ласкавий був до не┐; от вона не тiльки не журилась, та ще сама
собi дякувала, що так з Василем зробила; i, ходячи i пораючись, усе
думала: "Коли б швидше можна було ┐м розказати про Василя, то як би грiх з
душi".
Як же лягла на постiль, так i не подумала, щоб спати. Зараз прийшоь ┐й
на думку Василь, як-то вiн, мабуть, журиться, що не скоро з нею
побачиться; та як i ┐й бути? як, не бачившись з Василем недiлю або може, -
нехай бог боронить! - i двi, як i жити на свiтi... "Iще таки учора, - дума
собi, - ще я не так його любила, як сьогоднi, пiсля того часу, як вiн
сказав, що мене любить, та ще... як поцiлував!" Та, здумавши се, як
засоромилась! i поночi чу║, що вид у не┐ як жар горить! "Що ж отсе я
наробила? - дума собi. - Чи се ж я, що i слухати не хотiла об хлопцях?
Скрiзь землю б пiшла вiд стида й сорому! А що, як ще Василь надо мною
смi║ться?" Тут ┐й ще душнiш стало; а далi як роздумала, що Василь зовсiм
не такий, щоб йому смiятись, i що вiн божився, що ┐┐ крiпко любить, то i
утихомирилась, i тiльки того соромилась, що... цiлувалася з ним i у бору
довго з ним сидiла. "Та се ж вже, - так дума, - i вперше, i востанн║. Се
на мене любов напала, а матуся казала, що любов - як сон: не за┐си, не
заспиш i що робиш, не зна║ш, мов ввi снi. Борони мати божа, щоб я гiршого
чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то i жартувати нi з ким
буде. Добре ж я зробила i сама собi дякую, що не звелiла йому до себе
ходити".
Так собi порадившись, устала (бо вже i розсвiло) i зараз прийнялась
поратись. Що ж? Тут корову до┐ть, а сама озира║ться, чи не йде Василь. По
воду пiшла, огляда║ться на Василя; у хатi сало товче, а на дверi погляда,
чи не Василь ┐х вiдчиня. За стiл сiла обiдати, а сама у вiконце усе зирк
та зирк, чи не йде Василь. I жде його i не жде, i хоче, щоб прийшов, i
бо┐ться, щоб не прийшов.
Пiсля обiд, у хатi сидячи, дума: "Коли б не ввiйшов! пiду на вдвiр'я".
Надвiр вийде: "Коли б не йшов вулицею та щоб мене не побачив, пiду лучче у
хату". I так, знай, свiтом нудить удень, а нiччю мало чого й спить, усе ┐й
те на думцi, що коли-то вона побачить Василя i коли-то не буде з ним
розлучатись.
I Василь не луччий був ┐┐. Не тiльки роботу, покинув хазя┐на i город;
знай, блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бiр пiде, над
озерами, де з нею сидiв, сяде - нема Марусi, не йдб Маруся. По селу
вулицями ходить, та не зна, де ┐┐ хата, не зна, як i батька ┐┐ звуть i
прозивають. Маруся та й Маруся, бiльш йому нiчого не треба було знати; i
вiн ┐┐ не питав, затим, що нiколи було; усе ┐й розказував, як ┐┐ любить,
або слухав, як вона розказувала, що як вона його любить.
От вже i лущання пройшло, тиждень петрiвки мина║ться; ходить наш Василь
i не зна, що вже йому й робити. Аж ось iде сво║ю дорогою, бачить, чоловiк
вiз мiшки вiд вiтряка, та вiсь йому i уломилась. Чоловiк той хоче, щоб
пiдв'язати як-небудь, так шкапа не сто┐ть; i той чоловiк мучиться з нею, а
друге й те, що й воза не пiднiме, бо вже собi старенький був.