"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу авторапринесла ягiдок; бо, зроду не брехавши нi в чiм, не знала, як i
викрутитись i що сказати. Сяк-так, то чередою, то Оленою затерла, зам'яла дiло - i кiнцi у воду. Поки поралась та прибирала i була з матiр'ю, так ┐й i весело було, а тим бiльш, що матерi стало легше i вже пiднялась з постелi; батько теж веселий i ласкавий був до не┐; от вона не тiльки не журилась, та ще сама собi дякувала, що так з Василем зробила; i, ходячи i пораючись, усе думала: "Коли б швидше можна було ┐м розказати про Василя, то як би грiх з душi". Як же лягла на постiль, так i не подумала, щоб спати. Зараз прийшоь ┐й на думку Василь, як-то вiн, мабуть, журиться, що не скоро з нею побачиться; та як i ┐й бути? як, не бачившись з Василем недiлю або може, - нехай бог боронить! - i двi, як i жити на свiтi... "Iще таки учора, - дума собi, - ще я не так його любила, як сьогоднi, пiсля того часу, як вiн сказав, що мене любить, та ще... як поцiлував!" Та, здумавши се, як засоромилась! i поночi чу║, що вид у не┐ як жар горить! "Що ж отсе я наробила? - дума собi. - Чи се ж я, що i слухати не хотiла об хлопцях? Скрiзь землю б пiшла вiд стида й сорому! А що, як ще Василь надо мною смi║ться?" Тут ┐й ще душнiш стало; а далi як роздумала, що Василь зовсiм не такий, щоб йому смiятись, i що вiн божився, що ┐┐ крiпко любить, то i утихомирилась, i тiльки того соромилась, що... цiлувалася з ним i у бору довго з ним сидiла. "Та се ж вже, - так дума, - i вперше, i востанн║. Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов - як сон: не за┐си, не заспиш i що робиш, не зна║ш, мов ввi снi. Борони мати божа, щоб я гiршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то i жартувати нi з ким ходити". Так собi порадившись, устала (бо вже i розсвiло) i зараз прийнялась поратись. Що ж? Тут корову до┐ть, а сама озира║ться, чи не йде Василь. По воду пiшла, огляда║ться на Василя; у хатi сало товче, а на дверi погляда, чи не Василь ┐х вiдчиня. За стiл сiла обiдати, а сама у вiконце усе зирк та зирк, чи не йде Василь. I жде його i не жде, i хоче, щоб прийшов, i бо┐ться, щоб не прийшов. Пiсля обiд, у хатi сидячи, дума: "Коли б не ввiйшов! пiду на вдвiр'я". Надвiр вийде: "Коли б не йшов вулицею та щоб мене не побачив, пiду лучче у хату". I так, знай, свiтом нудить удень, а нiччю мало чого й спить, усе ┐й те на думцi, що коли-то вона побачить Василя i коли-то не буде з ним розлучатись. I Василь не луччий був ┐┐. Не тiльки роботу, покинув хазя┐на i город; знай, блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бiр пiде, над озерами, де з нею сидiв, сяде - нема Марусi, не йдб Маруся. По селу вулицями ходить, та не зна, де ┐┐ хата, не зна, як i батька ┐┐ звуть i прозивають. Маруся та й Маруся, бiльш йому нiчого не треба було знати; i вiн ┐┐ не питав, затим, що нiколи було; усе ┐й розказував, як ┐┐ любить, або слухав, як вона розказувала, що як вона його любить. От вже i лущання пройшло, тиждень петрiвки мина║ться; ходить наш Василь i не зна, що вже йому й робити. Аж ось iде сво║ю дорогою, бачить, чоловiк вiз мiшки вiд вiтряка, та вiсь йому i уломилась. Чоловiк той хоче, щоб пiдв'язати як-небудь, так шкапа не сто┐ть; i той чоловiк мучиться з нею, а друге й те, що й воза не пiднiме, бо вже собi старенький був. |
|
|