"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Отак же! Усе позабирала, а синiй камiнець, що батько звелiв купити, я
й не взяла у Василя. Побiжу дожену його! - Доганя, а сама, знай, кричить,
щоб вiн пiдождав. Вже ж щоб то Василь та не почув Марусиного голосу? Не
знаю! Сто┐ть як на шпичках i дожида, щоб Маруся пiдбiгла до нього, i що то
вона йому скаже?
Ось вона, догнавши його, сказала:
- Я знарошне, буцiмто забула у тебе синiй камiнець, щоб тобi нишком
сказати: приходь сьогоднi на озера, що у нашому бору, я там буду; то ще
поговоримо. Пусти ж, не заньмай мене, щоб Олена не догадалась. Ке сюди
камiнець i прощай, мiй соколику милий! Приходь же! - сказавши, та скiльки
║ духу до Олени.
Олена ж усе пiдглядала та й думала собi: "Добре ж до якого часу! Не
буде мене тепер зупиняти".
Прийшла Маруся додому; батечку! весела, моторна, i говорить, i
розказу║, i пора║ться за трьох, так що мати, дивлячись на не┐, аж
повеселiшала, i ┐й полегшало. Хотiла було сваритись на дочку, зачим довго
проходила, так та ж як узяла коло не┐ леститись, i приговорювати, i
розважати ┐┐, а сама пiч топити, зiлля кришити, горшки наставляти, так що
горить у не┐ дiло.
Не вспiла мати оглянутись, вже у Марусi i готов обiд: сiла, ручки
зложила i, знай, матi розказу║, як-то ┐й добре було йти на базар холодком,
що бачила на мiстi, як торгувалась, як купувала; i кого бачила, i з ким
говорила, i яка проява лучалась: усе-усе до послiднього раз по й'ять
розказувала, тiльки про Василя нiчичирк! Вона б то й хотiла матерi
розказати, та не знала, з якого кiнця узятись, та й подумала: "Нехай же
спитаюсь у Василя; вiн мене навчить, як про се розказати".
Прийшов i старий Наум; обiда i дума: "Зроду Маруся такого мудрого борщу
не варила, як сьогоднi; i мнясо добре спечене, i усе-таки гаразд, а лучче
всього, що сама така веселенька, i усе вигаду║, i жарту║". Далi i каже
Настi:
- Бач, я ж казав, що не треба нi злизувати, нi шептати, само минеться.
Пiсля обiд, чи прибрала Маруся, чи не прибрала, мерщiй вхопила глечичок
та й каже:
- Пiду ж я, мамо, назбираю вам суниць; там таких багацько на базарi
було, i нашi дiвчата горщечками так i носять. I вам назбираю i, може, дещо
i продам.
Ще мати ┐й нiчого на се i не сказала, а вона вже i за воротами, i прямо
поспiша у бiр на озера. Хоч i бачить по дорозi суницi, та не збира, а
дума: "Василь мене, вже, мабуть, жде; пiду швидше до нього; а як посиджу з
ним та вертатимусь додому, тогдi i ягiдок назбираю".
Недовго шукала вона свого Василя: тут зараз i ║. Як же зiйшлись, так
дарма, що тiльки, може, часiв три не бачились, а так неначе десять год
розно були. Обнiмаються, цiлу║ один одного, розговорюють, розказують; то,
побравшись за рученьки, ходять, то вп'ять посiдають, то вп'ять за те ж. I
незчулись, як вже стало вечорiти. I то ж бо правда, що коли будеш укупi з
тим, кого любиш, то день так швидко пробiжить, як часиночка.
От Маруся перша крикнула:
- Ох менi лишенько! Чи бач, де вже сонце?
- Так що ж? - пита║ Василь.
- А те, - каже Маруся, - як я додому пiду!