"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

як зiйдемося, нам можна без грiха i любитися, i голубитися...
- А не дай боже, як... - сказала Маруся та й притулилася до Василевого
плеча; i не доказала, i бо┐ться зглянути на нього.
- Не доведи до того боже! - аж скрикнув Василь i аж злякавсь,
подумавши, про що Маруся йому тiльки нагадувати стала. -- Буду, - каже, -
тебе, моя зозуленько, як ока берегти. Нiяка скверная, бiсовська думка i на
серцi не буде. Не бiйсь мене; я знаю бога небесного! Вiн покара за зле║
дiло усе рiвно, що за душогубство. Не бiйся, кажу, мене; i коли б вже й
так прийшлось, щоб ти стала забувати i бога, i стид людський, то я тебе
обережу, як братик сестрицю...
- Братику мiй милесенький! - скрикнула Маруся i обняла його рученятами;
довго дивилася йому у вiчi, як тая ясочка, а далi й каже: - Тепер я сама
тебе поцiлую аж тричi, бо знаю, що й в тебе на думцi нема нiякого худа. -
Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вiчi, та так пильно, нiби
баранчик, що його хотять рiзати, а вiн жалiбно дивиться, так i вона
зирнула на Василя, а сльозинка, неначе тая росинка на цвiточку, так у не┐
в очицях засяла; та так жалiбно, як тая сопiлочка заграла, так вона його
спитала: - Як же ти мене пiсля сього покинеш?
- Не говори менi сього, Маню! I не думай об сiм, моя кришечко! Грiх
божитись, а я от смертельною клятвою побожуся, коли менi не вiриш...
- Вiрю, вiрю, мiй соколику, мiй лебедику! I що б ти менi не сказав,
усьому вiрити буду...
Багато розказувати, що там Василь з Марусею розмовляли; забули про
увесь свiт, i де вони ║, i що кругом них, i якби не гукнула ще здалека на
них Олена, то б, пiдкравшись тихенько, бачила б усе, як вони
поговорять-поговорять та й знову цiлуються. Як же почули Олену, так зараз
i розрiзнилися, неначе i не вони: Василь став, буцiм мала дитина, пiсочком
пересипатись, а Маруся тут же знайшла черепочки та давай у креймахи грати,
а самi i не ззирнуться меж собою.
От пiшли усi укупi додому. Олена подумала: "Що се сталося з нашою
Марусею? Нiколи не була така весела i говорлива, та ще з парубком, що було
┐х жаха║ться, як не знать чого, а тепер сама заговорю║, жарту║, вигаду║ i,
знай, смi║ться з Василем, а мене буцiм i нема з нею. Уранцi, як iшли, так
пари з уст не пустила, а тепер не замовчить нi на часинку; уранцi насилу
йшла i на мене нападалась, чого я спiшу, а тут поперед усiх бiжить, землi
пiд собою не чу║ та, знай, кида на Василя то пiсочком, то скiпочками, а
вiн ┐┐ ловить, а пiймавши... аж руки крутить. Се щось недаром! Тривай
лишень ти, смирна, що нас було за iграшки з парубками кориш; я тобi
вiддячу..."
Стали доходити до села, от Василь i каже:
- Тепер же прощайте, дiвчатка. Менi так весело було з вами; спасибi вам
i дуже спасибi за все, за все, за все. Не знаю, коли-то з вами побачусь?
(А у Марусi аж слiзоньки покотились; обтерла швидше хусточкою, щоб Олена
не бачила, та й стала буцiмто пiсеньку мугикати i неначе пiдтанцю║ пiд
не┐, а сама пильно дивиться у вiчi Василю). Нате ж усе, - каже Василь, -
ваше добро; вибирайте з кошика; може, чи не загубив я чого? А я вже пiду
сво║ю дорогою.
От дiвчата стали вибирати. Олена усе забрала й поклала за пазуху, а
Маруся, переглядiвши, поскладала у кошик i пiшла собi. Тiльки що вiдiйшов
вiд них Василь чимало, аж Маруся, буцiмто схаменулась i згадала, i каже: