"Григорий Квитка-Основьяненко. Конотопська вiдьма (Укр.)" - читать интересную книгу автора

тако┐ муштри спочивати; а iншi мотнулись на вгороди дiвчат полохати...

III

Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, та вже не в свiтлицi, а у
великiй хатi, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха,
вернувшись пiсля огляду козацько┐ сотнi. До того лиха, що йому учора
Йоси-повна Олена, панна хорунжiвна, пiднесла, мов терто┐ пiд нiс кабаки,
печеного гарбузця; що вiн пiсля учорашнього дня ще не пив, не ┐в, а тут ще
не виспався; що треба йому збиратися с сво║ю сотнею у поход, аж у
самiсiнький Чернiгов; та я ж кажу, пiсля тако┐ бiди ще й нове лихо
зiклалося йому, що розсердив свого сотенного пана писаря Прокопа
Ригоровича Пiстряка, а розсердившись, вже вiн не буде нiяко┐ поради
давати, як начальство пришле об чiм лепорт чи як там його; тогдi що
чинити? От з такою бiдою як йому не бути смутному i невеселому? Еге!
Сидить собi, сердека, у великiй хатi на лавi, кiнцi стола, голову понурив
аж трохи чи не до колiн! Сидить же вiн вже не час i не два... аж ось iз
кiмнати i обiзвалась до нього наньмичка:
- Чого-бо ви, паниченьку, суму║те i сидите мовчки? Чи не пора вже
лагодити обiдати?
- Не хочу! - сказав Уласович, та й здихнув тяжко та важко на всю хату,
i пiдпер голову рукою.
От наньмичка, погодивши, i вийшла з кiмнати та, дивлячись на нього
веселенько, як тая ясочка, i каже:
- Або, може, ви вже пообiдали, так, може, або ськатись хочете... абощо?
- Не хочу! - один одвiт да║ Уласович i не дивитьня на не┐.
Посупившись, вернулась наньмичка у кiмнату та й сiла у куток, ворчачи:
"Отто вже, мабуть, був у попа та, мабуть, там i обiдав; бо вже тi попiвни,
хоч до кого, так пiдiб'ються". I усе, сидячи собi, знай коренила попiвен.
А Микита Уласович знай собi сидить i дума про сво║. Аж ось... рип!..
хтось увiйшов у хату... Пан сотник зирк!.. аж то ввiйшов не хто, як наш
Ригорович. Мабуть, вiдсердився? Нi, вiн не вiдсердився, а прийшов з
хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що тут буде... От, увiйшовши, та
мовчки i став бiля дверей.
Не зрадувався ж i пан Уласович, як вздрiв щирого свого приятеля, а пуще
тим, що думав собi: "От теперечки вже вiн не сердиться i дасть менi пораду
у мо┐й бiдi". Так Ригорович-бо не туди гне: як став бiля дверей та i став,
i мовчить собi, i нi пари з уст не пустить.
- Що скажеш, Ригоровичу? - питав писаря пан сотник, а той йому одвiт
да║, не сходячи з мiсця:
- А що повелите, пане сотнику?
- Та ну собi у болото з сво┐м сотничеством! Хiба не зна║ш мо║┐ натури?
Перед козаками так я сотник, а ти писар; а коли ми удвох у хатi, так ми
собi брати. Сiдай же, будемо обiдати, - так казав Уласович.
- Дякую! Я вже обiдав. - Та й кивнув головою Ри-горович, се║ кажучи.
- Отто вже й бреше! - каже сотник. - Так сiдай-таки, я обiдатиму, а ти
пий дулiвку; що за мудра, торiшня, ще тiльки на сiм тижнi почали, так там
така, що i п'║ш - i хочеться.
- Iзпих тресугубую чашу бiдствiй, - сказав, здих- нувши, писар, - i вже
не могу вмiстити болi║ су║тливо┐ дулiвки, де не когда обрящеться во устах