"Григорий Квитка-Основьяненко. Конотопська вiдьма (Укр.)" - читать интересную книгу автора

мо┐х яко полинь.
- Та що бо ви, пане писарю, - став до нього сотник люб'язно говорити, -
якого чорта i досi на мене адом дишете? За вiщо i про вiщо? I сам старий
циган не розбере.
- Не лiпо ║сть, пане сотнику, совокупляти фарао-ницько║ всево┐нство з
нами, правовiрними. Тут i без цигана можна возгребi║ сотворити. кгда
поднесоша менi тресугуботреклятую пинхву, убо что ║см пiсля сього? Аки
конь i меск! Тьфу! паче i обаче!
- Та яка ж там, пане писарю, пинхва! От тiльки що ти не второпав тi║┐
проклято┐ хворостини...
- Да погибнеть она з шумом в пещi огнепалящiй! А вам було, пане
сотнику, дивлячись на мо║ глумленi║, мовчанi║ учинити i не при громадi,
аки лев рикающе, вознепщевати на м'я, но особ мене появше, повiдати було
менi iстину, да не возсмiються надо мною нашi козаки i рекуть нинi: "Писар
наш суть дурень, не вмiв розiбрати, що хворостина суть удобосокруша║мая".
Адже я вам добре ще в свiтлицi повiдав: п'ян бих i не iзтрезвихся ║ще во
оно║ урем'я; i аще руцi мо┐ дрожаша, аки древесно листвi║, то якова бисть
глава зо всiми помишленi┐? Бисть як треволненно║ море. Того для подобало
було вам, пане сотнику, всп'ять зря, покрити прегрiшення брата вашого;
сирiч устами ко вуху повiдати йому, а не во все козацько║ услишанi║.
- Отже, твоя правда, Ригоровичу; тепер я i сам бачу, що воно так ║, -
казав наш Уласович. А се було завсегда так: що що Пiстряк не здума, що не
скаже, то вже пан сотник мерщiй i каже: "Так, так воно ║". От як i тепер
пiдтакнув i, дивлячись йому в вiчi, побачив, що се Ригоровичу - як по
губам вареником з маслом; от i став смiлiш з ним розговорювати i
зашучувати, i каже: - Сiдай же, приятелю; якого-бо ти чорта там бiля
порога маячиш, як той цуцик на вiрьовцi? Iди ж, iди; сiдай бiля мене; я
буду обiдати, а ти тягни дулiвку. Пазько! А внеси лишень повну носатку
дулiвки! - Вийшла Пазька з кiмнати i, переходячи через велику хату, вже
веселенько глянула на свого панича. А Прокiп Ригорович думав-думав, далi
став по хатi ходити i спiва собi пiд нiс псальму: "Склонiтеся, вiки, со
чоловiки"; а далi як бризне шапку об землю, як здихне, та й пiдiйшов до
пана Уласовича i, закручуючи уси, став йому казати:
- кй, iстинно, не лгу. I да пожреть меня общая матер наша земля на
соньмищi, аще збрешу хоч пiвслова. На довлi║ть нi ║диному начальнику
угобзення творити сво┐й деснiй руцi, сирiч писарю; понеже i по║лику: усяк
чоловiк iмать главу, глава iмать розум, розум iмать волю, а сiя рекомая
воля повелiва║ть i десницею, i шуйцею, i усяким членом. Но сi║ суть
приклад i сицево║ розумiнi║: чоловiк - Конотопська сотня; глава - пан
сотник; розум во главi - аз, мiзерний писар; аз iмiю волю, сирiч
дарованi║, написати бумагу, так що неглi i сам полковий писар утне
подобную. Аще лi убо чоловiк не повину║ться главi, уне ┐й ║сть... такожде
i глава розуму; во оно║ урем'я iмать битi см'ятенi║ i содроганi║; тако i
здi; аще сотня не iмать повинутися пану сотнику, а сей вопреки iмать
творити менi хуждшему i, що паче усього, не прикривати його незнанiй, но
еще i глумитися? Оле! пощо я й на свiтi пребиваю?
Та, наговоривши такого, сiв на лавку i рукою пiдперся та й журиться. А
Микитi Уласовичу його i жалко стало i каже йому:
- Коли правду, братику, сказати, то я не второпав нiчогiсiнько, що отсе
ти менi розказав; бо се, бач, з письма, а ти зна║ш, що я його не втну i що