"Григорий Квитка-Основьяненко. Конотопська вiдьма (Укр.)" - читать интересную книгу автора

у боки, обглядав ┐х оком, неначе облiчував або розглядав кожного у пику; а
вiн - я ж кажу - бiльш тридцяти лiку не знав, а козака нi однiсiнького у
твар* (*В лице.) не знав i не тямив, хто з них Демко, а хто Процько.
- Здоров, батьку! - торохнула йому громада. - Усi ми тутечки-здесь до
║диного.
- А перелiчи, писарю, чи не сховавсь який, - повелiвав пан сотник,
надувшись, як той сич.
От писарю Ригоровичу вп'ять бiда. Усi козаки, i як стулив хворостину
докупи, так i по зарубкам усi.
- Та який же там чорт мандрував, як я увiходив до пана сотника? -
крикнув Пiстряк з серця та аж ногою тупнув.
- Та тривай лишень, Ригоровичу! - сказав йому, усмiхаючись, пан
Уласович. - Адже i козаки усi, i з хворостини нi жоден не втiкав. Се ти як
переломив хворостину, так вона якраз на козаковi хруснула. От ти, держачи
┐┐ на двi половини, тим одного i не долiчувавсь.
А козацтво, се║ слухаючи, як пiднiме регiт: "Так-таки, вельможний
батьку, так!" - знай кричать i кажуть: "Оттакий, бачу, наш писар! О! бодай
його".
- А бодай ви показились i з козаками, i з хворостиною, i з лiками, i з
начальством, - кричав на всю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця.
Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив ┐┐ на шматочки та й кинув козакам
у вiчi, приговорюючи: -Цур вам, пек вам; осина вам; нехай вам стонадцять
лихорадок i пiвтора стiльки ж чирячок i болячок, коли знайшовсь уже
розумнiший мене. Нащо я вам? - Та й почав вп'ять з письма: - Iзийду у
пустиню i уселюся у горах Араратських, у послiднiх моря. Цур вам!
От пан сотник його i спинив i, узявши за руку, i каже:
- Годi ж, Ригоровичу, не сердься. Уряди-годи, довелося менi з тебе
покепкувати, а ти вже й сердишся. А тямиш, як менi пiдсунув лепорт, а я,
нiчого пак не вмiючи писати, та на ньому сторч i пiдписав. А пан полковник
i пiдписав, що, - каже, - конотопський сотник, пане Микито, ти ║си дурень!
Та я за те на тебе i не сердився, хоч ти i довго менi об тiм доклади
докладав i в вiчi насмiхався. Годi ж, годi! Ходiмо обiдати...
-Нехай вам сей та той iз вашим обiдом, окроме хлiба святого. Бодай той
подавивсь, хто таку мудрацiю менi втяв!.. - замотав руками наш Пiстряк,
усе сердячись, та й потяг, не оглядаючись, додому, та й бормоче сам собi:
"Подавишся, як я тобi галушку пiднесу... Пiдведу тебе пiд монастир... Буде
у Конотопi сотник, та не Забрьоха... кланятимуться i Пiстряку".
-А нам же яка порада буде? - загули козаки, дивлячись, що усе ┐х
начальство чи переказилось, чи кат ┐х зна: писар, мов пiсля дурману,
повiявсь собi додому, а пан сотник понурив голову та теж потяг до сво║┐
хати. От вертають пана сотника i питаються, що ┐м робити i для чого ┐х
зiбрали?
- А лисий дiдько вас зна! - крикнув на них Микита Уласович, лаючи i в
батька, i в матiр. - Цур вам, вiдчепiтесь вiд мене. Вiйтесь собi, куди
хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказився? У нього
лепорт (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вмiючи вимовити,
чи там предписанi║, чи що бувало); нехай, - каже, - чи не проспиться, бо
вiн часто химери гонить, так тогдi i розтолку║мось, а тепер - нiколи. - Та
й пiшов тихою ступою додому.
На те дивлячись, i козацтво рушило: хто у шинок, хто у солому пiсля