"Григорий Квитка-Основьяненко. Конотопська вiдьма (Укр.)" - читать интересную книгу автора

воно менi зараз завадить, як хто з ним до мене пiдвернеться. Здiлай же
дружбу, не сердься на мене, та з серця не говори менi з письма, а кажи
просто. Тут i так, не тобi кажучи, лихо та ще з лихом, а тут ще у поход
iти. Ось давай про се толкуватись, що нам по тому лепорту робити...
- Чортзна-що ви говорите, - загомонiв писар на пана сотника, - чи
подоба║ть же от начальства до подчиненностi писати лепорт? Повелiнi║.
Несметно║ множество разiв казах вам, i се усе всу║.
- Та усе ж то лепорт, не що бiльш. Я рад, що й лепорт витвердив, а
другого, що ти кажеш, так я не вимовлю. Так кат ┐х бери з лепортами, а от
давай тов-куватись, як у поход збиратись. Адже сотня уся, то й добре; ну,
дальш кажи, що робити?
- Гм, гм! - став кашляти Ригорович, як згадав, як вiн лiчив сотню. От i
став пiд нього пiдкопуватись, щоб пана сотника втопити, а самому... Ну, та
не будемо поперед розказувати, а слухатимемо, як там було; отже вiн i
каже: - Що повелить пан сотник, маю невпустительно сполняти.
- Та здiлай милость, Ригоровичу, годi менi сього докладати! - казав пан
сотник та й сiда за стiл, бо Пазька внесла обiдати i повну носатку
дулiвки. - Сiдай, - каже, - зо мною; а коли не хоч обiдати, так тягни
дулiвку та об дiлах менi не докучай.
От сотник мовчки обiда║, а писар сидiв-сидiв, мов-чав-мовчав, далi за
ложку, та у ту ж миску... та й почав, як вiн каже, сокрушати перш борщ
гарячий з усякою, мiлкою рибкою, та пшоняну кашу до олi┐, далi
захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними
галушечками, та печенi карасi, та бiльш i нiчого. Хоч наш Ригорович i
обiдав дома не менш того, що тепер ┐в i в пана сотника, так йому се
нiчого: вiн у дяка у школi вчився, так за голос, що було як на обiдах
пiднiме, так як той дзвоник, на усю вулицю чути, що аж у вухах лящить, так
його пан дяк було по обiдам i водить; то з ним привчився i наш Ригорович,
i йому не страшно було хоч шiсть обiдiв обiдати; так тим-то iз Уласовичем,
як побачив добру страву та ще з свiжою рибою, так i прийнявсь молотити,
неначе ще нiчого зранку i не ┐в.
Як ┐в, ┐в добре, що аж за вухами лящало, далi схопив носатку та, не
наливаючи у карватку, так з не┐ усю дулiвку i вицiдив. Далi, уставши з-за
столу, подякував богу i хазя┐ну, сiв на лавцi, викашлявсь, уси розгладив i
каже:
- Добрия ради трапези i преотмiнния дулiвки пре-даю вишному забвенiю
прискорбi║ мо║. Да не пом'янеться к тому треклятая хворостина,
преломленi║м сво┐м похитившая було ║диного козака. Цур ┐й! Да пребудеть
вона тресугубо анахтема проклята i да згорить в пещi халдейськой, а ще
лучче, як в ги║ннi огненнiй. Давай же дiло говорити i дiло творити. Да
будеть вам, пане добродiю, вiдомо, що нам невозможно у поход виступати! О!
-- i почав карлючки гнути.
- Йо! - аж скрикнув пан Уласович з радощiв i пiдбiг до нього, щоб
випитувати, i каже: - Як же се можна? А лепорт?..
- Але! ви таки усе сво║! -- каже Ригорович. - Вам хоч кiл на головi
теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч би вони як не розписували, а нам
не можна йти: нам не суть удобно, нам нiколи!
- А чому ж нам нiколи? Здiлай любов, розжуй менi i се║ слово: чому нам
нiколи?
- Гм, гм! - викашлявшись i подумавши, сказав Ригорович, - яковая нам