"Григорий Квитка-Основьяненко. Конотопська вiдьма (Укр.)" - читать интересную книгу автора

соприкосновенность до Чернiгова i до само┐ полково┐ старшини, аще мир весь
погиба║ть?
- Як се то? - злякавшись, питав пан Микита. - Вiд чого мир погиба? Що ж
се таке? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо,
будь ласка, вiд чого вiн погиба i чи не можемо його як-небудь оборонити
або пiдперти?
- Погиба║ть! - здихнувши, каже Пiстряк. - Всiм зрящим i дивующимся,
нiхто же о помощi не радить. Зрiте, пане сотнику Уласовичу, i ужасайтеся!
Три седмицi i пол дождь не спаде, i земля не одождися, i небо заключися;
вся перетворишася в прах i пепел, вся прозябенiя iзсохоша, i ║диная пиль
носиться у нашiй вселеннiй i - о, горе мнi, грiшнику! - пиль сiя
вод-воря║ться в непорочнiм доселi носi мо║м i дiйству║ть чиханi║м, подобно
аки би от нюхновенiя нестерпимия i треокаянния - тьфу! кабаки, от нея же
чист бих i непорочен от утроби матере мо║я до здi. О горе!
- Так вiд чого тут миру погибати, - казав пан Забрьоха, - коли ти, пане
писарю, чха║ш?..
- Але! чха║ш! - покрутивши головою, казав Ригорович. - Чхнеть i не
тiльки я, та хоч би сам полковий писар, та що й казати: чхне i наш
найяснiший i найвельможнiший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака
возгнiздиться у носi його ясновельможностi, а ┐┐, окаянно┐, подобi║ суть
сицевая пиль, вiтром возмета║мая. I аще не сотворим внезапного одожденiя,
усе iзсохнеть i погибнеть! зелi║ i злак iзв'яднеть, i не будеть хлiбенного
проiзростанiя; тогдi i ми не точию воздиха║м, но i умрем от глада i жажди
внезапною смертiю. Розумно вам реку: подоба║ть одождити бiдствующую землю
нашу!
- Отже, я тiльки через десяте-п'яте уторопав, що ти, пане писарю, менi
говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми
можемо сили небеснi знати i можемо зробити, щоб дощi йшли?
- Можемо! - закричав на усю хату наш Пiстряк, а далi як стукне кулаком
по столу i ще дужче крикнув : - I паки реку, можемо.
- А кажи, кажи, пане писарю, як? Я i конотопський сотник, а щось i досi
сього не знаю, - питав пан Забрьоха.
- Внимайте, пане сотнику! Та, будьте ласкавi, Микито Уласович,
уторопайте, що я вам казатиму, щоб менi по десять разiв не товкти вам
одного. к на свiтi нечестиви┐ баби, чаятельно от племене ханаанського, по
толкованiю, канальського, iже вдашася Ве║льзеву-лу i його бiсовському
мудрованiю, i iмуть упражденi║ у вiдьомствi, iже ночним уременем, нам
возлежащим i сплящим, сi┐ нечестиви┐ iсходють iз домов сво┐х i, воздiвше
на ся бiлую сорочку, розпускають власи сво┐, яко вельблюжi┐, i, пришедше
до сосiдських i других жителей пребиванiй, увходють у кравницю, просто
ре-щи, хлiв, i iмають тамо крав, i доять i ┐х, i кротких овечат, i
бистроногих кобилиць, i сук злаго собачого iсчадiя, i, что реку? воздояють
дряпливих кiшок, вре-доносних мишей, розтлiнних жаб... i усяко║ диханi║
ползущее i скачущее, iмуще║ млековмiстимия устро║-нiя, доять ┐м токмо
нечестивим iзвiсним художеством; i собравши усi сi┐ млека, диявольським
обаянi║м пре-творяють оно║ у чари i аби║ про┐зводять усе по сво║му
намiренiю, яко-то: викрадають ссущих младенцiв з утроб матерних i влагають
ув ония або жабу, або мишу, або ║ще i щеня; поселяють вражду i роздор
промiж супружнього пребиванiя; возбуждають любовно║ преклоненi║ у юношi к
дiвi от ония к оному, i проче║ зло неудоборекомо║; а паче усього,