"Джеймс Крюс. Флорентiна (укр.)" - читать интересную книгу автора

- Вагон-ресторан, - каже вона, - то тiльки початок мандрiвки на озеро
Гарда. А тодi - готель, у якому безлiч людей на щось хворих. Вони тiльки й
торочать про хворий жовчний мiхур чи негодящу селезiнку. I саме тодi, як
посiдають їсти! Можеш собi уявити, як менi їлося!
Боббi поважно киває головою.
- Крiм того, люди вiчно на тебе нарiкають. То розмовляєш заголосно, то
ноги не витерла! Завжди щось та знайдуть. А ледве погойднешся на стiльцi,
вiн так i розсиплеться. Бо там меблi модернi, розумiєш? Нiжки в них такi
завтовшки, як мiй мiзинець.
- Страх, та й годi! - спiвчуває Боббi.
- Ще б пак! - погоджується Флорентiна. - I завжди треба гарно
вбиратися. А коли, бува, ненароком упадеш у воду з молу, зараз же й
замажешся в мастило. Ота моя рожева сукня з мереживом ще й досi в плямах. А
коли спускаєшся перилами сходiв, пiвготелю кричить: "Боронь боже, дитино,
дитино!" Добре, що там є директор, якого звати Енрiко. Вiн каже: "Синьйорина
дуже жвава дiвчинка. Нехай спускається скiльки хоче!" Отак хоч спускатися
дозволили!
- Тобi пощастило, - каже Боббi.
- Ти що? - дивується Флорентiна. - Хiба то щастя чотирнадцять днiв
пiдряд з ранку до вечора спускатися тими самими перилами?
- Нi, - щиро каже Боббi, - таки нi.
- От бачиш! I це зветься людина вiдпочиває на озерi Гарда. Та це просто
щастя, що я покалiчилась. Може, менi дозволять залишитися вдома.
- Мабуть, цього разу ви поїдете машиною.
- Лишенько! - скрикує Флорентiна. - Я й забула. Нiчого не вдiєш,
доведеться-таки їхати з ними.
- Бiдолаха! - спiвчуває Боббi. Потiм, трохи подумавши, питає: - А як
мої батьки запросять тебе до нас на дачу, тодi тобi все-таки доведеться
їхати на озеро Гарда?
Флорентiна, геть забувши, що вона кульгає, зiскакує з коня-гойдалки.
- Та це ж порятунок для мене! Я зараз же скажу своїм батькам.
Вона мчить по мостинах, що погрозливо скриплять, до сходiв i
блискавично спускається поруччя донизу.
- Та я ще не знаю, чи мої батьки погодяться! - кричить Боббi їй услiд.
Але Флорентiна вже не чує її.
Боббi пiдводиться з матраца, замикає дощанi дверi й збiгає з горища. А
Флорентiна летить мiстом. Вона знає, що мама тепер працює на кiностудiї.
Тимчасово. Тож мерщiй туди.
Вахтер кiностудiї вже знає Флорентiну. Вiн її не зупиняє. А втiм,
Флорентiна пробiгла б дверима й без дозволу. Вона мчить прожогом до шостої
кiмнати.
Над дверима свiтиться червоний надпис:

УВАГА! ЗНIМАЄМО ФIЛЬМ!
ПРОСИМО НЕ ЗАВАЖАТИ!

Та Флорентiна не помiчає напису, проскакує в дверi, шукає очима в хаосi
камер, кабелiв, людей i декорацiй маму, нарештi знаходить, пiдбiгає до неї i
строчить без крапок i ком:
- Мамомамоуявляєш: боббiменебере... (перепочинок) з собою! (Знов