"Джеймс Крюс. Флорентiна (укр.)" - читать интересную книгу автора

звичайно, наступає на черепок - от i маєш нещастя.
З ноги цебенить кров, Флорентiна вищить, наче її хто рiже.
Мама з переляку скидає ще двi каструлi з полицi, а кицька Нявка одним
скоком ховається в ящик з вугiллям, а звiдти перескакує в кошик iз щойно
випрасуваною бiлизною.
- I це за два днi до мандрiвки! - тяжко зiтхає Флорентiнина мама,
шукаючи в суднику лейкопластир.
На жаль, бiля лейкопластиру чогось опинилися кнопки й розхвильована
мама наткнулася вказiвним пальцем просто на кнопку. Тепер i в неї тече кров
з пальця. Добре, що того пластиру хоч гатку гати.
А втiм, Флорентiна навiть не стогне. Бо рана не така вже й велика.
По-друге, мама приклала пластир. А по-третє...
По-третє, Флорентiна зметикувала, що поранена нога їй дуже-дуже стане в
пригодi, та ще й перед мандрiвкою на озеро Гарда. Бо їхати туди вона зовсiм
не хоче, i ця причина з ногою їй буде на руку.
Тепер усi дiвчатка, хлопчики, батьки, мунiципальнi радники й крамарi
перепитуватимуть:
- А чого це Флорентiна не хоче їхати до Iталiї?
Вiдповiдь на таке запитання - то цiла iсторiя. Найкраще моїм читачам
податися за мною на вiдгороджену половину горища, яка належить батькам
Флорентiни.
На цiй половинi горища сидять собi двi дiвчинки й гомонять.
Одна, з бiлявим кiнським хвостиком, - Боббi. Вона сидить на старому
матрацi. (Це той самий матрац, пiд яким зберiгається повне зiбрання творiв
Флорентiни.)
Друга дiвчинка, зачiска якої схожа на чорну дротяну щiтку, -
Флорентiна. Вона сидить на конi-гойдалцi й веде перед у розмовi. Саме
пояснює товаришцi, чому мандрiвка на озеро Гарда така нестерпна.
- З мене досить i першої мандрiвки, - каже вона. - Тобi нiколи не
доводилось їсти у вагонi-ресторанi?
- Нi, - вiдповiдає Боббi.
- Тобi пощастило, - сопе Флорентiна. - Столи й стiльцi у
вагонi-ресторанi стоять так незручно, що ти не можеш собi уявити.
Чистiсiнько тобi iграшкова кiмната! Хочеш узяти лiвою рукою булку, то валяєш
зi столу пляшку з пивом. А розбита пляшка пива у вагонi-ресторанi коштує 2
марки 50 пфенiгiв.
- Ой людоньки! - скрикує Боббi.
- Що робити в такiй тiснотi? - веде далi Флорентiна. - Людина ж не
сардинка в олiї. А правiй руцi, якою треба їсти, там ще гiрше. Од вiкна
стоять пляшки з вином, шампанським i ще якiсь. I задля реклами, i щоб
хотiлося пити. Варто лише тро-о-ошечки посунути лiкоть, i - гах! - пляшка
шампанського за 16 марок 20 пфенiгiв уже долi, а твої черевики й панчохи
геть мокрi, мов ганчiрка, якою миють пiдлогу.
- 16 марок! - жахається Боббi.
- 16 марок 20 пфенiгiв! - поправляє Флорентiна. - I все це через оту
тiсноту! Я тобi раджу, Боббi: нiколи в свiтi не їж у вагонi-ресторанi, а
надто суп, коли на тобi свiтле плаття. Бо як потяг повертає, в суповi
здiймається буря в десять балiв!
Боббi обiцяє запам'ятати пораду. Хоч не дуже розумiє, що спiльного мiж
вагоном-рестораном та Iталiєю. Тож Флорентiна починає їй пояснювати.