"Людмила Козинец. Десантник (укр.)" - читать интересную книгу автора

iнструктором курсу. Антовi порекомендували пiдшукати собi iнше
заняття, вiдповiдно до першого фаху. Адже такої спецiальностi -
десантник - не iснувало. У Корпус для спецпiдготовки приходили
бiологи, iсторики, планетологи, всi, хто збирався працювати у
Дальньому Космосi. Дехто з них в результатi навчання ставав, так би
мовити, "професiйним десантником" - iнструктором Корпусу, провiдником
землян у далеких свiтах, косморозвiдником, рятувальником. Але основна
маса випускникiв залишала Корпус i поверталася до попередньої роботи,
але вже в новiй якостi. Отже Ант не дуже й сперечався з iнструктором.
Вiн лише сказав:
- Все-таки тут щось неправильно. Ця думка "вижити" пригнiчує,
розумiєте? Скажiть, адже ламались на цiй думцi?
- Траплялося. Ламалися.
- Отже, боягузiв виховуєте? Ви ж не заперечуватимете, що виникають
ситуацiї, коли треба просто вмерти, коли зробити вже нiчого не треба
i лишається лише з гiднiстю зустрiти свою останню мить. Нiчого
страшного у цiй думцi я не вбачаю.
- I дуже шкода. Згоден, можливо, ми й перебираємо. Але менi герої
не потрiбнi. Менi працювати треба. Я повинен бути впевнений у своїх
людях, впевнений залiзно. Я маю знати: виконаєте, повернетеся. А то ж
навiщо Корпус взагалi й уся моя дiяльнiсть? Й оскiльки це вiд мене
залежить, я на пострiл не пiдпущу до космосу людей iз мрiями про
героїчну загибель на славу експансiї людства. Зрозумiло?
- Та немає в мене такої мрiї. Я теж жити хочу.
- Не вмiєш ти жити. Це ж треба - грудьми на списи... I ми навчити
не зумiли. Отож...
- Та зрозумiв. Однак щось менi не подобається. Поки що не можу
пояснити. Менi здається, що ви в принципi неправильно готуєте
десантникiв.
- Навiть так?
- Навiть. I я доведу. Менi лише треба помiркувати.
- Мiркуй. Будемо дуже вдячнi, коли додумаєшся. Ти ж знаєш, у нас
iснує експериментальна група. Адже я не наполягаю категорично, що ми
тут небожителi i все робимо правильно. Робимо, що можемо. Так склалося
на практицi. Теорiя вiдстає. Але я на своїх десантникiв не ображався.
- I що, усi поверталися?
- Не всi...
Ось так i розстався Ант iз Корпусом. Не вiн перший, не вiн
останнiй. Лише Ант вирiшив додуматися.
В Корпусi про нього незабаром забули. Та й пам'ятати особливо не
було чого. Iнодi, втiм, прибивалися деякi кволi чутки, якi вмирали на
порозi Корпусу; десантники чутки зневажали.
Минуло кiлька рокiв.
I якось вранцi Ант повернувся. Йому довелося досить довго
пояснювати, що вiн саме Ант: тi, хто знав його ранiше, ледь погодилися
впiзнати у сухорлявому, сивому й до чорноти засмаглому чоловiковi
колишнього свого курсанта. Змiни у цiй людинi вражали. В першу чергу
iнструктор зауважив цiлковиту вiдсутнiсть мiмiки, майже машинну
точнiсть рухiв. Ант тепер вiдрiзнявся замкнутiстю й небагатослiв'ям.
Дуже стисло розповiв про себе. Бiолог. Працює у професора