"Людмила Козинец. Десантник (укр.)" - читать интересную книгу автора

Стрешньова, займається проблемами адаптацiї й виживання. Останнiй рiк
провiв у горах, звiдси й яскрава незвична засмага. Життям вдоволений.
А тодi запанувала незручна пауза. Iнструктор зробив спробу розрядити
її за допомогою випробуваного засобу - чашечки кави, але Ант жестом
вiдмовився й несподiвано попросив:
- Пустiть у симулятор.
Iнструктор i черговий оператор перезирнулися. Врештi-решт вони
нiчим не ризикували, все-таки десантна пiдготовка у хлопця була,
свiдомостi не втрачатиме. Та й просив вiн незвично - твердо, з
викликом. Iнструктор пригадав погрозу Анта додуматися, подивився на
нього уважно й запросив медиколога. За десять хвилин картка медичного
допуску лягла на стiл оператора.
...Чоловiк утiк iз фашистського концтабору, заховавшись серед
трупiв та прикинувшись мертвим. Як скло, непорушними були його очi, не
билося серце, задубло тiло. Трупи замордованих, розтерзаних людей, що
вмерли вiд голоду, хвороб, безнадiї, кидали, нiби колоди, на рипучi
сани. Кидали байдуже, навiть не обмацавши наостанок, навiть не
зауважуючи, що серед мертвих вчорашнiй напарник по зондеркомандi. Й
так само байдуже стояла маленька конячка, її тiло, довгi вiї, гривка
усе густiше вкривалися кучерявим iнеєм. Конячина дрiмала. I нарештi,
скоряючись поруху вiжок, вона пiшла, здавалося, навiть не
прокинувшись.
Не вперше i не вдесяте старий вiзник з цивiльних супроводжував
скорботний страшний вантаж. Недалека була путь - вiд табiрних баракiв
до ненаситних ровiв, куди скидали трупи. I вiзник брiв знайомим
шляхом, часто озираючись на сани, шепочучи молитву, бгаючи у руках
шапку. Коло ворiт табору його несподiвано затримали. Худий охоронець
iз зеленкуватим, забризканим веснянками обличчям кiлька секунд
знiчев'я розглядав старого, конячину, сани. Потiм, нi слова не кажучи,
закинув на спину автомат, знехотя пiдняв iз землi лом i пiдiйшов до
саней. Ковзнув поглядом по знiвечених смертю та морозом тiлах, лiниво
розмахнувся ломом... Тицьнув наздогад кiлька тiл, нереально,
неправдоподiбно легко пробиваючи груднi клiтки. На третьому ударi лом
пройшов крiзь серце Анта...
Iнструктор i оператор одночасно перевели подих i перезирнулися.
Оператор стенув плечима й простяг руку, аби вимкнути симулятор. Але
його притримав медиколог. Iндикатори не фiксували смертi Анта. Зелене
вiчко пульсувало, вiдзначаючи дихання - повiльно, ритмiчно
сигналiзуючи: "Живий! Живий!"
Напружено прикипiли до екранiв контролю усi троє. У медиколога
тремтiли пальцi.
...Трупи поскидали у рiв, коло якого мерзла та кляла свою собачу
службу охорона. Колючий снiжок сiявся, припорошуючи тiла - їх не можна
було закопати: земля затужавiла до залiзного скреготу. Навеснi, пiсля
вiдлиги, засиплють їх вапном, i бульдозер прикриє нелюдськi дiяння
людей. А поки що й у смертi не мають мученики прихистку та спокою...
Вночi Ант зiтхнув глибше. Ще... й ще раз. Вiн вiдлагодив дихання,
перечекав становлення роботи серця, в котрому вже затяглася пробита
ломом дiрка. Кров швидше заструменiла у жилах, зiгрiваючи й оживляючи
тiло. Вiдновлювалися пошкодженi безжалiсною сталлю тканини, розтрощенi