"Людмила Козинец. Десантник (укр.)" - читать интересную книгу автора

- Потрiбен ти йому! Хiба ти не розумiєш? Харчовий ланцюжок
формується впродовж вiкiв. Ти для нього - предмет невiдомий, а тому
пiдозрiлий, i їсти вiн тебе нi за якi медяники не стане. Адже вiн
розумiє, що має шанс отруїтися. Ще невiдомо, хто з вас кого бiльше
боїться. Що тобi, ну плюнув би вiн на тебе раз вогнем - та й по
всьому, ти ж у скафандрi!
Ант змушений був визнати:
- Не зметикував.
- Отож бо й є, що не зметикував. А над такими речами й
замислюватися не треба - реакцiя повинна бути на рiвнi рефлексу, тобi
й на гадку не повинно спасти стрiляти. Втямив? Ну, що ти киваєш? Адже
все одно стрiлянину здiйматимеш - всi здiймають. Щоправда, до
четвертого курсу минається, як нагодуєш свiй мисливський iнстинкт
вдосталь. А залiк не приймаю.
Антовi стало трохи соромно. Й ще бiльше шкода дракона. Справдi,
чого вiн по бiдолашнiй звiрюцi торохнув? Злякався.
I на списи грудьми зостраху попер. Точнiше, вiд нестерпної думки
про те, що ось зараз, при ньому й через нього розтерзають i без того
ледь живе дiвча. Дивитися на це вiн не мiг. Лiпше вже нiчого не
бачити. А ще вiд зненавистi. Вiд зненавистi до Санта Ермандади й
особисто Великого Iнквiзитора. Анта й зараз пересмикнуло вiд огиди.
Що ж треба було зробити? Стара дилема: аби й вовки були ситi, й
вiвцi цiлi.
Власне, задля того й iснують усi цi тренування у симуляторi, щоб
курсант надбав запасу готових рiшень, знайдених раз i назавжди. Щоб
кожний успiх лягав в актив до запитання - раптом знадобиться. Щоб
вiдпрацьовувалися стереотипи витривалостi, якi коли-небудь можуть
стати у пригодi.
Раптом Ант вiдчув, що страшенно стомився. Що йому не подобаються
тренування, якi можна не вагаючись поцiнувати як провокацiю. Що йому
взагалi видається сумнiвною уся система пiдготовки десантникiв.
Треба зробити так, аби зовсiм не думати про повернення. Аби
наперед знати, що повернешся. Тодi працюватимеш спокiйнiше i
ефективнiше. А то дрiбненька думка "вижити, вижити" досить вiдчутно
паралiзує волю до дiї.
Нi, щось воно тут не клеїться. До речi, чому курсантiв посилають
у симулятор пiд гiпноблокадою? Навiщо доконечно потрiбне повне
вiдчуття реальностi того, що вiдбувається? Чи не простiше все звести
до гри?
Антон мiряв кiмнату кроками, мiркуючи, чи допомогло б йому
усвiдомлення того, що все це гра, з якої вiн вийде цiлим i
неушкодженим, чи навпаки. I засмiявся полегшено - звичайно, заважало
б! Десантник все-таки зобов'язаний дбати про власну шкуру, як про
засiб донести iнформацiю до Землi. Але ж iнформацiю можна просто
передати... На цiй думцi Антовi стало трохи моторошно. Ото ще
камiкадзе знайшовся! I взагалi, чого вiн комплексує? Не такi уми
впровадили Корпус та навчальну програму. I не день мiркували.
Зрозумiло: десантник повинен спрацювати чiтко й повернутися. Але...
особисто вiн завалив залiки. Що ж тепер?..
Це вияснилося за годину у тихiй та неприємнiй розмовi з