"Михайло Коцюбинський. Оповiдання та казки" - читать интересную книгу автора

постать сарни.
У сю величну хвилину тихо розгортаються кущi - i на галявину виходить
Хо. Мов туман той, сива борода його м'якими хвилями спада аж до нiг,
черка║ться росяно┐ трави. З-пiд бiлих кострубатих брiв, з глибоких западин
визирають добрi, а лукавi очi.
Вийшов Хо на галяву, сперся на сукуватий костур, майнув довгою бородою,
i повiяв вiд не┐ тихий вiтрець, холодною цiвкою вдарив у дерева. I враз
затремтiло молоде листя, зашамотiло, струсило з себе дощ самодвiтiв.
Жахнулася сарна й щезла в гущинi, лишивши зеленi слiди на синiй вiд роси
травi. Страх обгорнув зайця, додав ще бiльшо┐ прудкостi його ногам...
Сполохались пташки й в одну мить ущухли. Тихо стало в лiсi, страх як тихо.
Тiльки бородатий дiдуган Хо, старече хихикаючи в бороду, сто┐ть на
галявi...
- Хе-хе-хе! I чого жахаються, дурнi? - шамкаь вiн беззубим ротом.- Дiда
Хо, що свiт прозвав страхом? А дiд цiлком i не страшний... Ось
погляньте!.. Та ба, тим-то й лихо, що ви не зважитесь звести очi на дiда,
тим-то вiн i в'явля║ться вам страхом... Хе-хе!.. I завжди так... i всi
так... Нi, не бреши, старий, не всi... На тво┐й довгiй тисячолiтнiй нивi
житт║вiй не одна стрiвалась iстота, що смiливо зводила очi догори,
вiдважно зазирала тобi в вiчi, й тодi... о, тодi гарно було обом нам... Бо
смiльчак, перевiрившись, що жахався по-дурному, набиравсь ново┐, ще
бiльшо┐ вiдваги, а ти, старий, чув, що, може, незабаром даси спокiй
натрудженим кiсткам... Жахаються, а не знають, що страх тiльки й iстнi║ на
свiтi полохливiстю других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе
живуще хоч раз зважилося глянути йому в вiчi... Хе-хе! Дурнi, дурнi!..
Тiльки старi ноги труджу через дурнiв... От як втомився!.. е-е!..
I Хо справдi з великою напругою ворушить ногами, крекче та, опираючись
одною рукою на костур, а другою розгортаючи довгу сиву бороду, сiда║ на
травi спочити.
Хо сидить посеред галяви, а навкруги його пану║ мертва, прикра тиша.
Все живе, зата┐вши духа, не спiва║, не кричить, не ворушиться, не жи║. Вiд
ведмедя до мурашки - все спаралiзовано страхом. Рослини бояться навiть
тягти сiк iз землi, пити холодну росу, виправити зiбганi листочки,
розгорнути звиненi на нiч квiтки. Пустотливий парус сонця зупиня║ться в
зеленiй гущинi, i лиш здалеку придивля║ться до сиво┐, мов туман той,
бороди дiда Хо, i не вiдважу║ться наблизитись, невважаючи на непереможне
бажання попустувати з тою бородою...
Хо сидить на росянiй травi, а стара пам'ять його пiдсову║ йому образи,
де свiжими, яскравими фарбами малюються подi┐ духа людського. Ось i тi
високостi, на якi здiйнятись може вiльний дух людський, а ось i тi
провалля, де на днi самому, скутий, як невiльник, плазу║ вiн у поросi й
темрявi... Ось, волочучи кайдани, покволом, вiками цiлими, проходять люди,
забитi, заляканi люди, i не насмiлюються звести очi на Хо, глянути
страховi в вiчi... Хо зна║, що тiльки одиницi зважуються на се, а
зважившись, знаходять силу розбити кайдани... От, коли б хоч одиниць тих
було бiльше, може, не довелося б старому мордуватись отак, блукаючи по
свiтах, може б, зложив вiн сво┐ кiстки в домовину, бо вже тi кiстки давно
просяться на спочинок... Ех, коли б... А тим часом страх владно пану║ на
землi, змага║ться з приязнею, з чесними пориваннями, з обов'язком, ламле
життя, безсилими чинить не то поодиноких людей, ба й цiлi народи... Страх!