"Михайло Коцюбинський. Оповiдання та казки" - читать интересную книгу автора

Прищеплений дитинi, виплеканий анормальними умовами суспiльними, вiн ста║
чiпкою пошестю, робиться потугою, що таму║ вiчний поступ усього
живучого... Страх!.. Хо - страх! А який з його страх, коли вiн виразно
почува║ себе порохном, немiчною ру┐ною, яку тiльки полохливiсть людська
жене з кiнця в кiнець свiта, наперекiр волi Хо робить його злим генi║м
людськостi... Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по пеклу... От i
тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора на роботу... на роботу! Хе-хе!
Ну, уставай, дiду, пора!..
Хо ще раз глянув на мовчазну природу, звiвся, обгорнувся, як туманом,
сивою бородою й подавсь стежкою з лiсу на шлях.
А лiс ще якусь хвилинку стояв нерухомий, мов мертвий. Далi - дерева
затремтiли, стрепенулись, розгорнули листочки... Промiнь стрибнув на
полянку просто до звинених квiток, пташки заспiвали, комашня заметушилася,
лiс загомонiв, природа знов вiджила...

II

Вечiр. Дiти вже напилися чаю й гуляють; старше, хлопчик рокiв шести,
сидить долi бiля шафи й уважно буду║ з цурпалочкiв хату. Меншу, по другiй
веснi дiвчинку, забавля║ нянька, показуючи, як сорока варила дiтям кашу.
За столом, ближче до лампи, що крiзь молочний кльош розлива║ м'яке свiтло
по хатi, сидить iз шитвом мати. Вона рада, що дiти втихомирились. Ой, тi
дiти! Дво║ ┐х, а такий галас справляють, що аж голова наморочиться. Але
тепер тихо. Чутно тiльки, як мурка║ на канапi кiт та нянька стиха
приспiву║: "Соро-ка, во-ро-на дiт-кам кашу ва-ри-ла! На порозi
студи-ла!.." Дитина з щасливою усмiшкою розгорта║ дрiбненькi пальчики
пухко┐ ручки, намагаючись, щоб нянька показала, котрому сорока дала кашi,
а котрому голiвку скрутила. Урештi ся забавка докуча║ дитинi, вона почина
човгатись на руках у няньки, намагаючись до кота.
- Киця!
Але "киця" добре пам'ята║ болючi пестощi маленько┐ деспотки й
дипломатичне клiпа║ очима, не рушаючись iз мiсця. Аж ось нетерпляча ручка
досягла до кота, хапа його за вухо й тягне до себе. Кiт скулить очi,
жалiбно нявчить... далi ж, немов дiткнутий електричною iскрою, вирива║ться
й тiка пiд комоду, лишивши на руцi мучительки червоний слiд гострих
пазурiв. Зчиня║ться вереск...
- Що там таке. Марино? - кида║ роботу мати.
- Та то проклятий кiт дряпнув дитину...
- У тебе все щось станеться... Забав ┐┐ зараз, чусш, як зайшлася...
Почина║ться гуцукання: "Ну, тихо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а!
Погана киця! ми ж тобi дамо!.. Ну, цить же, цить... гоп-гоп! гу-цю-цю!"
Але надаремно. Дитина аж заходиться.
- Ну, цить же, цить! бо як пе будеш тихо, то я тебе зараз вiддам дiдовi
Хо...- сердиться нянька й пiдносить дитину до вiкна.- О, бач, сто┐ть дiд
Хо з торбою на плечах... Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу... На тобi
┐┐, дiду Хо, на!..
Дитина здоровими очима вдивля║ться в пiтьму, що чорнi║ поза вiкном, i
затиха... В очах, ще мокрих од слiз, малю║ться жах... Так, тi очi бачать у
та║мничiй пiтьмi постраха дiтей - Хо, страшного, бородатого дiда, з
величезною торбою за плечима, повною неслухняних дiтей. Якийсь холод