"Михайло Коцюбинський. Оповiдання та казки" - читать интересную книгу автора

"Страшний день" починався зовсiм не страшно. Пiд вiкнами бились i
цвiрiнькали горобцi, сонце встало таке веселе, що смiялись вiкна, стiни i
навiть постiль, де спав Аркадiй Петрович. Ще не одягшись, вiн пiдбiг до
вiкна. Тепле повiтря м'яко штовхнуло його у груди, а очi зразу спочили на
довгiм рядi кiнських блискучих задiв. Кремезнi козаки, в одних кольорових
сорочках, чистили коней, i сонце грало на ┐х голих по лiкоть руках, на
засмалених шиях, на розлитiй навколо водi.
Вiн дивився на сонце, на сво┐ ниви, на масу нiг, кiнських й козацьких,
що однаково сильно тупали в землю, вбирав у себе гамiр пташок, форкання
коней, грубi лайки войовникiв i раптом почув, що вiн голоден.
- Савка! - гукнув вiн на цiлу хату. - Принеси каву!.. - I шуснув назад
у постiль, щоб ще хоч трохи понiжить старече тiло.
А коли Савка принiс, вiн любовно поглянув на пахучий напiй, понюхав
теплий ще хлiб i вилаяв Савку, що кожушок на сметанцi занадто тонкий.
Мишка солодко спала, звернувшись клубочком в ногах на постелi.

Березень 1912, Капрi

[1] Залиш, прислуга слуха║. -
[2] Моя люба. -



ХО

Казка

Присвята В.Боровиковi

I

Лiс ще дрiма║ в передранiшнiй тишi... Непорушне стоять дерева,
загорненi в сутiнь, рясно вкритi краплистою росою. Тихо навкруги,
мертво... Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обiзветься зi
свого затишку. Лiс ще дрiма║... а з синiм небом вже щось дi║ться: воно то
зблiдне, наче вiд жаху, то спахне сяйвом, немов од радощiв. Небо мiниться,
небо гра║ усякими барвами, блiдим сяйвом торка║ вершечки чорного лiсу...
Стрепенувся врештi лiс i собi заграв... Зашепотiли збудженi листочки,
оповiдаючи сни сво┐, заметушилась у травицi комашня, розiтнулося в гущинi
голосне щебетання й полинуло високо - туди, де небо мiниться, де небо гра║
всякими барвами...
На галяву вискаку║ з гущини сарна i, зачарована чудовим концертом,
зупиня║ться, витяга цiкаву мордочку до криваво┐ смуги обрiю, що червонi║
на узлiссi помiж деревами, i слуха.
Полохливий за║ць, прича┐вшись пiд кущем, пригина вуха, витрiща очi й
немов порина ввесь у море лiсових згукiв...
Аж ось ринуло вiд сходу ясне промiння, мов руки, простяглось до лiсу,
обняло його, засипало самоцвiтами, золотими смугами впало на синю вiд роси
траву на галявi, де гостро на тлi золотого свiтла випина║ться струнка