"Михайло Коцюбинський. Оповiдання та казки" - читать интересную книгу автора

Чорт... я не попущу... Покликать Антошу...
Вiн навiть руку пiдняв, суху, панську i бiлу руку, якою наче збирався
побити Антошу.
- Я думаю, що... - розгубилась налякана Лiда. Вона щось хотiла казати,
щоб заспоко┐ти батька, але вiн бiгав, як роздратований пiвень, що б'║ себе
крильми i витяга шию перед завзятим бо║м:
- Подать Антошу!
Запорошений й впрiлий, на розбитих сiдлом ногах, став в дверях Антоша.
За ним ховалась стривожена мати.
- Ти навiв козакiв?
- Я чи не я, се, тату, не важно, - засюсюкав Антоша, розкарячивши ноги
в офiцерських штанах.
- Ага! Не важно... Ну, добре. Так я ж вам покажу... Я прожену ┐х
швидко... Пустiть! - кричав вiн на всiх, хоч його нiхто не тримав, i бiгав
по хатi, наче зовсiм утратив розум.
- Аркадiй... заспокойся, Аркадiй... - благала Софiя Петрiвна,
розставляючи руки у дверях. - Ти ж бачиш: нiч, люди йшли стiльки,
стомились, голоднi, мужики ┐х не приймають в село... як же так можна...
- А! Що менi люди... хорошi люди!.. У мене - i козаки... Пустiть мене
зараз...
- Але ж, тату, менi зда║ться, що... - вмiшалася Лiда.
- Прогнати не трудно, - перебив Лiду Антоша, - тiльки що вийде з
сього... Пашi в селi тепер не дiстанеш, та й мужики добровiльно не
дадуть... хiба грабувати будуть... Коли ти сього хочеш, то проганяй...
- Ах, бiднi конi, - зiтхнула Лiда, - що ж вони виннi...
- Що ти сказала? - спинився проти не┐ Аркадiй Петрович, пiднявши брови.
- Я кажу, тату, що конi не виннi...
- пх би можна поставить на нiч пiд намет коло стайнi, - обiзвався
Антоша.
- I дати оброку... не збiднiли б од того... - додала Софiя Петрiвна.
- Залишiть, прошу, сво┐ ради при собi! Менi ┐х не треба... - носився по
хатi Аркадiй Петрович, хапаючи голову в руки. - Я i сам знаю, що конi не
виннi, - спинився вiн коло дочки. - Се ти правду сказала. Конi тут нi при
чiм... ну, i що ж з того?
Але вiн був уже непевний, вже наче зiв'яв. Кров одступила на мiсце,
вуси зiллялись з лицем, очi втратили твердiсть холодного льоду, там вже
свiтилось щось покiрне i винувате, коли пiдняв ┐х на сина.
Завагався хвилину i несподiвано запитав:
- А стане ж у нас оброку?
- Я розстараюся вже... I сiно ма║мо свiже.
Не чекаючи далi, Антоша зник в сiнях.
- Навести козакiв!.. - знизав плечима Аркадiй Петрович, знов заходивши
по хатi. - Я... й козаки!.. Хто б сьому повiрив?..
В його руках вже не було таких гострих, як перше, лiнiй.
Гнiв зiрвався, мов морська хвиля, що встала зразу в зеленiй лютi, а
далi слизнула i з легким шипiнням поповзла пiною по пiсочку.
Крiзь одчиненi дверi доносилось iржання голодних коней, що вступали у
двiр, i бряжчало оружжя на козаках.

* * *