"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

глибокi чорнi iзвори, звiдки родились холоднi потоки, куди не ступала
людська нога, де плекався тiльки бурий ведмiдь, страшний ворог маржини -
"вуйко". Вода попадалася рiдше. Зате як припадав вiн до не┐, коли знаходив
потiк, той холодний кришталь, що омивав десь жовтi корнi смерек i аж сюди
приносив гомiн лiсiв! Коло такого поточна якась добра душа лишала горнятко
або коновочку гуслянки.
А стежка вела все далi, кудись у ломи, де гнили одна на однiй голi
колючi смереки, без кори й хво┐, як кiстяки. Пусто i дико було на тих
лiсових кладовищах, забутих богом й людьми, де лиш готури гутiли та вились
гадюки. Тут була тиша, великий спокiй природи, строгiсть i сум. За плечима
в Iвана росли вже гори i голубiли удалинi. Орел здiймався з кам'яних
шпиць, благословляючи ┐х широким розмахом крил, чулось холодне полонинське
дихання, i розросталось небо. Замiсть лiсiв тепер слався землею жереп,
чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, i мхи одягали камiнь
зеленим шовком. Далекi гори одкривали один за одним сво┐ верхи, вигинали
хребти, вставали, як хвилi в синьому морi. Здавалось, морськi буруни
застигли саме в ту мить, коли буря пiдняла ┐х з дна, щоб кинуть на землю
та заллять свiт. Вже синiми хмарами пiдпирали крайнебо буковинськi верхи,
оповились блакиттю близькi Синицi, Дземброня i Бiла Кобила, курився
Iгрець, колола небо гострим шпилем Говерля, i Чорногора важким сво┐м тiлом
давила землю.
Полонина! Вiн вже стояв на нiй, на сiй високiй луцi, вкритiй густою
травою. Блакитне море збурених гiр обляло Iвана широким колом, i
здавалось, що тi безконечнi синi вали таки iдуть на нього, готовi впасти
до нiг.
Вiтер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в
одно зливалось iз диханням гiр, i гордiсть обняла Iванову душу. Вiн хотiв
крикнуть на всi легенi, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до
крайнеба, щоб захитати море верхiв, але раптом почув, що його голос пропав
би у сих просторах, як комариний писк...
Треба було спiшити.
За горбком, у долинцi, де вiтер не так дошкуляв, вiн знайшов стаю(17),
закопчену димом. Дiра у стiнцi для диму чорнiла холодним отвором. Загороди
на вiвцi стояли порожнi, i вiвчарi порались там, щоб було де ночувати при
вiвцях. Ватаг занятий був добуванням живого вогню.
Заклавши в одвiрки скалку, дво║ людей перетягли ремiнь, вiд чого скалка
крутилась й скрипiла.
- Слава Iсусу! - привiтався Iван.
Але йому нiчого не одновiли.
Так само фуркала скалка, i дво║ людей, скупленi й строгi, тим самим
рухом перетягали ремiнь. Скалка починала куритись, i скоро маленький
вогник вискочив з не┐ та запалав з обох кiнцiв. Ватаг побожно пiдняв
вогонь i встромив в ватру, зложену коло дверей.
- Навiки слава! - обернувся вiн до Iвана.- Тепер ма║м живий вогонь, а
доки ме вiн горiти, нi звiр, нi сила нечиста не озьмеся маржини та й нас,
ирщених...
I завiв Iвана до ста┐, де од порожнiх бербениць, путин(18) та голих
лавиць йшов запах пустки.
- Завтра приженуть нам худiбку, коли б допомiг панбiг усю людям
вiддати,- обiзвавсь ватаг i розповiв, що Iван ма║ робити.