"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Чьому? Спiвай, Марiчко, не втрачай веселостi сво┐, я си хутко
поверну. Але вона тiльки сумно головою хитала. Спiваночки мо┐ милi, Де я вас подiю? Хiба я вас, спiваночки, Горами посiю, - стиха обiзвалась до нього Марiчка. Гой ви мете, спiваночки, Горами спiвати, Я си буду, молоденька, Сльозами вмивати. Марiчка зiтхнула i ще сумнiше додала: Ой як буде добра доля, Я вас позбираю, А як буде лиха доля, Я вас занехаю... - Отак i менi... Може, i занехаю... Iван слухав тоненький дiвочий голос i думав, що вона давно вже засiяла дзвонять потоки i виспiву║ сонце... Але прийде пора, вiн поверне до не┐, i вона знов позбира║ спiванки, щоб було одбуть чим весiлля... * * * Теплим весняним ранком Iван iшов в полонину. Лiси ще дихали холодками, гiрськi води шумiли на скоках, а плай(14) радiсно пiдiймався угору помiж воринням(15). Хоч йому тяжко було покидати Марiчку, а проте сонце i та шумлива зелена воля, що пiдпирала верхами небо, вливали в нього бадьорiсть. Вiн легко стрибав з каменя на камiнь, наче гiрський потiк, i вiтав стрiчних, аби тiльки почути свiй голос: - Слава Iсусу! - Навiки слава. По далеких горбах самотiли тихi гуцульськi оседки, вишневi од смерекового диму, яким прокурились, гострi дашки оборогiв(16) з запашним сiном, а в долинi кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною та свiтив попiд скелi недобрим зеленим вогнем. Переходячи потiк за потоком, минаючи хмурi лiси, де озивалась часом дзвiнком корова або бiлиця сипала вниз пiд смереку об'┐дки шишок, Iван пiднiмався все вище. Сонце починало пекти, i кам'яниста дорiжка мулила ноги. Тепер вже хати попадалися рiдше. Черемош простягся в долинi, як срiбна нитка, i шум його сюди не доходив. Лiси уступали мiсце гiрським сiножатям, м'яким i повним. Iван брiв серед них, як по озерах квiток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню жмутком червоно┐ гранi або блiдим вiнком невiстульки. Вниз западалися боки гори у |
|
|