"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора Щось було спокiйне, навiть величне в мовi та в рухах полонинського
казди. - Мико!..гукнув вiн у дверi.- А розклади борше ватру у ста┐... Тонкий кучерявий Микола, з повним жiночим обличчям, внiс в стаю вогонь. - Ти ж хто, браччiку, будеш - вiвчар? - зацiкавивсь Iван. - Нi, я спузар,- одкрив зуби Микола,- маю пильнувати ватри, аби не згасла через все лiто, бо була б бiда!..- Вiн навiть з жахом озирнувся навколо.- Та й пiти до потоку води, та й у лiс дров... Тим часом ватра розгоралась на полонинi. Повним поваги рухом, як давнiй жрець, пiдкидав ватаг до не┐ сухi смереки та свiжу хвою, i синiй дим легко здiймався над нею, а далi, кинутий вiтром, зачеплявся за гори, перетинав чорну смугу лiсiв та стелився по далеких блакитних верхах. Полонина починала сво║ життя живим невгасимим вогнем, що мав ┐┐ боронити од всього лихого. I, наче знаючи се, вогонь вивсь гордо сво┐м гадючим тiлом та дихав усе новими клубами диму... Чотири сильних вiвчарки, поклавши в траву сво┐ кожухи, дивились задумливо в гори, готовi в одну хвилину скочить на ноги, показать зуби та на┐жити шерсть. День уже гас. Гори мiняли сво║ блакитне убрання на рожевi з золотом ризи. Микола кликав вечерять. Тодi зiйшлись до ста┐ всi вiвчарi i сiли бiля живого вогню, щоб в мирностi з'┐сти свою першу полонинську кулешу... * * * Яка ж тота полонинка повеснi весела, як овечки у ню iдуть iз кожного села!.. Високий ватаг, наче дух полонини, обходить з вогнем сто┐ще. Обличчя в нього поважне, як у жерця, ноги ступають твердо й широко, а дим з головешки фурка за ним крилатим змi║м. На воротях сто┐ща, куди мають переходити вiвцi, ватаг кида вогонь, а сам наслухав. Вiн чу║ хiд полонинський не тiльки вухом. Вiн серцем чу║, як з глибоких долин, де киплять рiки та рвуть береги, з тихих осель i царинок котиться вгору, на поклик весни, жива хвиля худiбки i пiд ногами ┐┐ радо зiтха║ земля. Вiн чу║ далеке дихання отари, ричання корiв i ледве вловимий голос пiсень. А коли врештi показалися люди i пiдняли угору довгi трембiти, позолоченi сонцем, щоб привiтать полонину серед синiх верхiв, коли заблеяли вiвцi i шумливим потоком залляли всi загороди, ватаг впав на колiна та пiдняв руки до неба. За ним схилились до молитви вiвчарi й люди, що пригнали маржину. Вони прохали у бога, щоб вiвця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб господь милосердний заступив християнську худiбку на росах, на водах, на всiх переходах од всякого лиха, звiра й припадку. Як допомiг бог зiбрати худiбку докупи, щоб так допомiг усю людям вiддати... Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився Бескид, а вiтер, пролiтаючи далi, старанно вичiсував трави на полонинi, як мати дитячу головку... * * * |
|
|