"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Щось було спокiйне, навiть величне в мовi та в рухах полонинського
казди.
- Мико!..гукнув вiн у дверi.- А розклади борше ватру у ста┐...
Тонкий кучерявий Микола, з повним жiночим обличчям, внiс в стаю вогонь.
- Ти ж хто, браччiку, будеш - вiвчар? - зацiкавивсь Iван.
- Нi, я спузар,- одкрив зуби Микола,- маю пильнувати ватри, аби не
згасла через все лiто, бо була б бiда!..- Вiн навiть з жахом озирнувся
навколо.- Та й пiти до потоку води, та й у лiс дров...
Тим часом ватра розгоралась на полонинi. Повним поваги рухом, як давнiй
жрець, пiдкидав ватаг до не┐ сухi смереки та свiжу хвою, i синiй дим легко
здiймався над нею, а далi, кинутий вiтром, зачеплявся за гори, перетинав
чорну смугу лiсiв та стелився по далеких блакитних верхах.
Полонина починала сво║ життя живим невгасимим вогнем, що мав ┐┐
боронити од всього лихого. I, наче знаючи се, вогонь вивсь гордо сво┐м
гадючим тiлом та дихав усе новими клубами диму...
Чотири сильних вiвчарки, поклавши в траву сво┐ кожухи, дивились
задумливо в гори, готовi в одну хвилину скочить на ноги, показать зуби та
на┐жити шерсть.
День уже гас. Гори мiняли сво║ блакитне убрання на рожевi з золотом
ризи.
Микола кликав вечерять.
Тодi зiйшлись до ста┐ всi вiвчарi i сiли бiля живого вогню, щоб в
мирностi з'┐сти свою першу полонинську кулешу...

* * *

Яка ж тота полонинка повеснi весела, як овечки у ню iдуть iз кожного
села!..
Високий ватаг, наче дух полонини, обходить з вогнем сто┐ще. Обличчя в
нього поважне, як у жерця, ноги ступають твердо й широко, а дим з
головешки фурка за ним крилатим змi║м. На воротях сто┐ща, куди мають
переходити вiвцi, ватаг кида вогонь, а сам наслухав. Вiн чу║ хiд
полонинський не тiльки вухом. Вiн серцем чу║, як з глибоких долин, де
киплять рiки та рвуть береги, з тихих осель i царинок котиться вгору, на
поклик весни, жива хвиля худiбки i пiд ногами ┐┐ радо зiтха║ земля. Вiн
чу║ далеке дихання отари, ричання корiв i ледве вловимий голос пiсень. А
коли врештi показалися люди i пiдняли угору довгi трембiти, позолоченi
сонцем, щоб привiтать полонину серед синiх верхiв, коли заблеяли вiвцi i
шумливим потоком залляли всi загороди, ватаг впав на колiна та пiдняв руки
до неба. За ним схилились до молитви вiвчарi й люди, що пригнали маржину.
Вони прохали у бога, щоб вiвця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який
переступала, щоб господь милосердний заступив християнську худiбку на
росах, на водах, на всiх переходах од всякого лиха, звiра й припадку. Як
допомiг бог зiбрати худiбку докупи, щоб так допомiг усю людям вiддати...
Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився
Бескид, а вiтер, пролiтаючи далi, старанно вичiсував трави на полонинi, як
мати дитячу головку...

* * *