"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вона обiймала сво┐ колiна i потиху гойдалася в такт. ┐┐ круглi литки,
опаленi сонцем i од колiн голi до червоних онучiв, чорнiли пiд полою
сорочки, а повнi губи мило ламались, коли вона починала:
Зозулька ми закувала сива та маленька.
На все село iскладена пiсенька новенька...
Марiччина пiсня оповiдала всiм добре знайому подiю, ще свiжу: як
зчарувала Андрiя Параска, як вiн вмирав од того та навчав не любити чужi
молодицi. Або про горе матерi, яко┐ син загинув у лiсi, придушений
деревом. Пiснi були сумнi, простi i ревнi, аж краяли серце. Вона ┐х
звичайно кiнчала:
Ой кувала ми зозулька та й коло потiчка.
А хто iсклав спiваночку? Йванкова Марiчка.
Вона давно вже була Iванкова, ще з тринадцяти лiт. Що ж в тому дивного
було? Пасучи вiвцi, бачила часто, як цап перчить козу або баран валу║
вiвцi,- все було так просто, природно, вiдколи свiт свiтом, що жадна
нечиста думка не засмiтила ┐й серця. Правда, кози та вiвцi стають од того
кiтнi, але людям помага║ ворожка. Марiчка не боялась нiчого. За поясом, на
голiм тiлi, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, ┐й нiщо тепер
не зашкодить. На згадку про се Марiчка лукаво осмiхалась до себе i
обiймала Iвана за шию.
- Любчику Iванку! Ци будемо в парi усе?
- кк бог даст, мо║ солодашко.
- Ой, нi! Велику пiзьму ма║ у серцi стариня наша. Не набутися нам.
Тодi його очi темнiли i груз топiрець в землю.
- Я не требую ┐хнею згодою. Най що хот║ роб'║, а ти будеш мо║ю.
- Ой мой-мой! Шо ти говориш...
- Шо чу║ш, душко.
I наче на злiсть старинi вiн на танцях вимахував дiвкою так, що аж
постоли розсiдались.
Однак не все так складалось, як думав Iван. Газдiвство його
руйнувалось, вже не було коло чого усiм робити i треба було йти в найми.
Жура гризла Iвана.
- Мушу йти в полонину, Марiчко,- сумував, вiн заздалегiдь.
- Шо ж, йди, Iванку,- покiрно обзивалась Марiчка.- Така нам доля
судилась...
I вона спiванками косичила ┐х розлучення, пй було жалко, що надовго
перервуться ┐хнi стрiчi в тихому лiсi. Обiймала за шию Iвана та, тулячи до
його лиця бiляву головку, стиха спiвала йому над вухом:
Iзгадай мнi, мiй миленький,
Два рази на днину,
А я тебе iзгадаю
Сiм раз на годину.
- Iзгада║ш?
- Iзгадаю, Марiчко.
- Нiчьо! - потiшала вона його.- Ти меш, сарако, вiвчарити, я му сiно
робити. Вилiзу на копицу та й си подивлю в гори на полонинку, а ти менi
затрембiтай... Може, почую. Як муть мряки сiдати на гори, я сяду та й си
заплачу, що не видно, де пробува║ милий. А як в погожу нiчку зазорi║ небо,
я му дивитись, котра зiрка над полонинков - тоту бачить Iванко...
Тiльки спiвати залишу....