"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

води. Заголубiли знову верхи, а всi долини налились золотом сонця.
Iван дивиться вниз. Там десь, мiж горами, де люди, по зеленiй отавi
походжають бiлi ноги Марiчки. ┐┐ очi зверненi десь на полонину. Чи спiва║
сво┐ спiванки? А може, справдi порозсiвала по горах, вони зiйшли квiтками,
а Марiчка замовкла?
Ой як будуть вiвчарики
Бiлi вiвцi пасти,
Будуть мо┐ спiваночки
За кресаню класти...-
згаду║ться йому милий дiвочий голос, i вiн зрива║ квiтку та закосичу║
нею кресаню.
Птруа... птруа... Сонце пече. Робиться душно. Котяться вiвцi, пирхають
на бiгу, кривлять старечi губи, щоб краще стяти зубами солодкий храбуст,
та лишають по собi свiжi бабельки. Хрусь-хрусь... хрум-хрум... Треться
вовна об вовну, бiла об чорну, хвилюють хребти, як в озерi хвильки...
Бе-е... ме-е... а собаки усе тримають отару у берегах.
Потомились вiвчарки. Лягають i носять боками в травi. На довгий
червоний язик, що звиса мiж iклами, сiдають мухи.
- Бир-бир! - сердито гука║ Iван, i вже собаки при вiвцях.
Далеко, на полонинi, пiд густим лiсом, пасуться корови. Бовгар(19)
сперся в задумi на довгу трембiту.
Так поволi тягнеться час. Гiрське повiтря прополоскало груди, хочеться
┐сти. I як самотньо! Сто┐ш тут маленький, як бадилина у полi. Пiд ногами
зелений острiв, що його обливають блакитнi води далеких гiр. А там, по
суворих диких верхах, десь у безводах, в безслихах, гнiздиться всяка мара,
ворожа сила, з якою тяжко боротись. Лиш одно - сокотися...
Гiсь-гiсь! Трусяться вiвцi зеленим полем, м'яко ступають по травi
постоли... Тиша така, що чутно, як кров тече в жилах... Сон наляга║. Кладе
м'якеньку лапу на очi i на лице i шепче до вуха: спи... Вiвцi тануть перед
очима... от вже з овець стали ягнята, а от нiчого нема. Поплили трави, як
зелена вода. Приходить Марiчка. Ой не обдуриш, небого, ой нi... Iван зна║,
що то лiсна, а не Марiчка, що то вона надить його. Щось тягне його за нею!
Не хоче, а вже пливе, як пливуть трави зеленим потоком...
I раптом дике передсмертне ревiння корови викидав його зi сну. Що? Де?
Бонгар як стояв, опершись трембiтою в землю, так i застиг. Рудий бугай
вдарив ногами в землю, зiгнув воласту шию i пiдняв хвiст. Вiн вже мчить на
той крик, високо скаче i рве ногами траву. Рiже ногами повiтря. Бовгар
стрепенувся i поспiшав за ним до лiсу. Бахнув у лiсi стрiл.
Бах-бах-бах...- загримiли з рушниць верхи. Бах-бах-бах...- озвались
дальшi, i все нiмiв. Тиша.
"Певно, "вуйко" зарiзав корову",- дума Iван i пильнiше огляда║ свою
отару.
- Птруа-птруа...- Сонце наче заснуло, вiтер затих i перенiсся з землi
на небо. Вiн вже громадить там хмари, таке саме збурене море верхiв, яке
бачив круг полонини. В безконечних просторах загинув час, i не знати, чи
день сто┐ть, чи мина║...
Раптом до вуха долiтав давно жданий поклик трембiти. Вiн приносить од
ста┐ запах кулешi та диму i довгим мелодiйним тремтiнням оповiдав, що
кошари чекають на вiвцi...
- Гiсь-гiсь...- Мечуться пси, блеють овечки i ллються перистим потоком