"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Полонинко, верховинко, чим-есь так згордiла, чи не тими овечками, що-сь
тiльки уздрiла?
- Гiсь! Гiсь! - пiдганя║ ззаду вiвчар. Вiвцi лiниво згинають колiна,
тремтять на тонких нiжках i трусять вовну.- Гiсь! Гiсь!..- Голi морди, з
старечим виразом зануди, одкривають слинявi губи, щоб поскаржитись
бозна-кому: "Бе-е... ме-е..." Два вiвчарi ведуть перед. Червонi гачi мiрно
розтинають повiтря, од руху кива║ на ходi за кресанею квiтка,- Бир-бир!..-
Вiвчарки нюхають вiтер i одним оком скоса поглядають на вiвцi, чи все в
порядку. Треться вовна об вовну, бiла об чорну, хвилюють пухнатi хребти,
як дрiбнi в озерi хвилi, i драглi║ отара.Птруа... птруа!..- Горляний
поклик все наверта║ крайнiх в отару, трима║ повiдь у берегах. Гори
голубiють навколо, як море, вiтер громадить на небi хмари. Тремтять
кучерявi овечi хвости, а голови всi нахилились, i бiлi плескатi зуби
вигризають у корiнь солодку бриндушу, храбуст або рожевий горiшок.- Бир!
Бир!..- Стелить отарi пiд ноги полонина свiй килим, а вона накрива║ ┐┐
рухомим рябим кожухом. Хрум-хрусь... Бе-е... ме-е!.. Хрусь-хрусь... Тiнi
од хмар бродять по ближчих горбах, пересувають ┐х з мiсця на мiсце.
Ходять, зда║ться, гори, як вали в морi, i тiльки далекi непорушно
голубiють на мiсцi. Сонце залляло овечу вовну, розклавшись веселкою в нiй,
запалило трави зеленим вогнем, за вiвчарями iдуть довгi ┐х тiнi.- Птруа...
Птруа!..-Хрум-хрусь... хрусь-хрусь... Нечутно ступають пастухи в постолах,
котиться м'яко вовниста хвиля по полонинi, а вiтер почина грати на далекiм
вориннi. Дз-з..- тонко спiва║ вiн в одколоту скалку, докучно бринить, як
муха. Дз-з...- обзива║ться грубо друге вориння, наводячи сум. Хмари все
прибувають. Вони вже закрили пiвнеба, гасне далекий Бескид, i чорнi║, i
похмурнi║ в тiнях, немов удiвець, а полонина ще молодi║. I пита║ться вiтер
тонко в вориннi: "Чому ти ся бай не жениш, високий Бескиде?" -"Бо зелена
полонинка за мене не пiде",- сумно зiтха║ Бескид. Блакитне небо замазалось
сiрим, море гiр потемнiло, полонина погасла, i отара овець повзе по нiй,
як сiрий лишай. Холодний вiтер розправля крила i б'║ ними у груди попiд
кептар. Так трудно дихать, що хочеться обернутись до нього спиною. Хай
б'║... Тонко заводить вориння, як муха в тенетах, скиглить бiль
нестерпучий, плаче самотнiй сум... Дз-з... дзи-и... Невгавуче,
безперестанку. Висоту║ жили i кра║ ножем по серцi. Хтiв би не слухать, але
не можна, хтiв би втекти - та де? Гiсь-гiсь!.. А ти куди?.. Шляг би тi
трафив! Бир-бир!.. Мурко!.. Але Мурко вже наверта║. Обганя║ вiвцю, вiтер
настовбурчив на ньому шерсть, а вiн зловив вже зубами за карк вiвцю i
кинув в отару. Дз-з-и и... Дз-зi-i-i... Так зуби болять одноманiтним i
нестерпучим болем. Зцiпив би зуби й замовк. Боли. Дзичи, пек тi та цур! Що
воно плаче? Вiдай, се "той", бодай скаменiв!.. Отак, зда║ться, впав би на
землю, безсилий, затулив вуха руками та би заплакав... Бо вже не годен...
Дз-з-и-и... Дзi-у-у!.. Йой!..
Iван вийма║ флояру i дме у не┐ що ма║ сили, але "той", навiжений,
сильнiший за нього. Летить од Чорногори, як розгнузданий кiнь, б'║
копитами трави i розмечу║ гривою згуки флояри. А Чорногора, мов вiдьма,
блима за ним бiльмом - снiговим полем з-пiд чорних розпатланих кiс i
ляка║. Дз-и-и... Дзi-у-у!..
Закотилися вiвцi в долинку, i тут тихiше.
На сiрому небi показалось блакитне озерце. Остра полонинська трава
сильнiше запахла. Озерце в небi виступа з берегiв i вже широко розлило