"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

в долину, трясучи вим'ям, обважнiлим од молока...

* * *

Вже третю добу сiв на полонинi дрiбний мачкатий дощик. Закурились
верхи, закуталось небо, i в сiрiй мряцi пропали гори. Вiвцi ледве ходили,
важкi, повнi водою, як губка; одежа на вiвчарях стала холодна й цупка.
Тiльки й спочинку було, що пiд дашком у струнцi(20) пiд час до┐ння.
Iван сидить, опершись плечима в дошку, а ногами стиска║ дiйницю. Бiля
нього - чорний пелехатий козар(21), що за кожним словом клене, а там ще
вiвчарi. Нетерплячi дроб'║та, яким прибува молоко, пруться з загороди у
струнку, щоб ┐х швидше здо┐ли. Але ж бо почекайте, сараки, бо так не
йде... Лиш по однiй...
- Рист! - сердито кида║ ззаду гонiнник в овечий лемент та хльоска
мокрим прутом.- Рист! Рист!..- пiдбадьорюють вiвчарi та одхиляють колiна
од дiрки, кудою скаче у струнку вiвця.- А! Бодай бис...- клене козар i не
кiнча║: ану скажеш в таку годину!
Навиклим рухом Iван хапа вiвцю за хребет i тягне до себе задом понад
широку дiйницю. Покiрно сто┐ть вiвця, невигiдно розчепiривши ноги, гака
дурна, i слуха, як дзюрить з не┐ молоко у дiйницю.- Рист! - хльоска ззаду
гонiнник.- Рист! Рист! - покликують i собi вiвчарi. Здо║нi вiвцi, немов
стуманiлi, падають в загородi на камiнь, кладуть голову на лапки i
кривлять голi старечi губи.- Рист! Рист!..- Iвановi руки безперестанку
мнуть тепле овече вим'я, одтягають дiйки, а по руках в нього тече молоко,
що пахне ло║м i пiдiйма║ з дiйницi масну солодку пару. - Рист! Рист! -
Вскакують вiвцi як очманiлi, розчепiрюють над дiйницями ноги, i десять
вiвчарських рук мнуть тепле вим'я. Жалiбно плаче мокра отара по сей i той
бiк струнки, падають в загороду знесиленi вiвцi, а густе молоко дзвiнко
дзюрить в дiйницю та затiка║ теплим струмочком аж за рукав.- Рист! Рист!..
Козар смi║ться очима до сво┐х кiз. Вони не те, що овечки, в них гостре
серце. Не падають трупом, як плохi вiвцi, а твердо стоять на тоненьких
ногах. Цiкаво пiдняли рiжки i дивляться в мряку, наче крiзь не┐ щось
бачать, i так бадьоро трясуться у них тоненькi борiдки...

* * *

Опустiли кошари. Тиша i пустка. Може, там десь в глибоких долинах,
звiдки гори починають рости, i лунають смiх людський та голоси, але у се
вiриться мало. Тут, в полониш, де небо накрива║ безлюднi простори, що
живуть в самотинi тiльки для себе, вiку║ тиша.
Лиш в ста┐ трiщить невгасимий погонь i все висила║ синiй дим свiй на
мандри. Здо║не молоко важко спочива║ в дерев'янiй посудi, над ним схилився
ватаг. Вiн вже його заправив. З подри(22), де сохнуть великi круглi
боханцi будзу, повiва║ на ватага вiтер, але не може прогнати зi ста┐
запаху вугля, сиру i овечо┐ вовни. Бо тим самим пахне i ватаг. Новi
бербеницi й барильця нiмують в кутку, хоч тiльки запукай до них - i
обiзветься голос, що там жи║. Холодна жентиця(23) свiтить з коновки
зеленим оком. Ватаг сидить серед свого начиння, як батько серед дiтей. Все
воно - чорнi лавки i стiни, ватра i дим, будз, берберицi й жентиця,- все
воно близьке i рiдне, на всьому спочила його тепла рука.