"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Не морочте менi, Хомо, голови - кажiть зараз: буде фабрика? Кажiть -
буде?
Пиво пiниться в зелених склянках i шумить в головi.
- Таже сказав, що буде.
-О! о! А нащо ж ви радите оддати Гафiйку в найми?
-Раджу. Однаково пропаде дiвка. На┐сть, нап'е вдома, тобi ж гiрше
буде... А ┐й одна доля: у наймах. Дума║ш - возьме хто бiдну? Посивi║
дiвкою. Наймай, коли люди трапляються. Завтра ж одведеш в Ямище до
економа: добрий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо сватами?
Того тебе й кликав до Менделя.
- Не кажiть менi про те, не люблю. Я й в мислi не мав такого.
- Наймай, Андрiю.
- Облишiть, Хомо. Краще пиймо.
- Чого ти чванишся? Старцi, злиднi, животи з голоду присохли до спини,
а воно приндиться... Кажу, наймай, каятимешся потiм.
- Е, я такого не люблю. Нащо робити з писка халяву.
Андрiй почервонiв i встав з-за столу.
- Сиди... Може, не правда? Ти дума║ш, що ти людина? Собака. Яке наше
життя? Собаче. Та ти сиди.
Гудзь поклав Андрi║вi на плечi сво┐ здоровеннi руки i посадив. Потому
наблизив до нього свiй безвусий червоний од пива вид, од якого пашiло
жаром.
- Ти не крути... Ти менi кажи: скiльки лiт прожив? П'ятдесят? Дожива║ш
вiка? А де ж тво┐ молодi лiта, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолi
показу║ш? Покажеш ще й горб... Цiлий вiк з тебе луску шкребли, а ти, воле,
у плузi йди! Наша доля така - робiм i грудьми, та не будемо людьми. Ти
глянь на мене: гада║ш - Хома перед тобою? - Худобина. Як став змалечку
бiля товару, так i досi. Цiлий вiк з худобою, сам худобиною став. Цiле
життя хвости бачив замiсть людей: бабрався у гною, у гною спав, на гною
┐в, на купi гною й здохну. Я забув, як його у хатi сплять, стонадцять
чортiв йому у хвiст! Сорочка на тобi зашкарубла, як кора на деревi, штани
умазанi в волячу мазку, бо кров волам пускаю, рук не можу одмити з гною.
Сяду з челяддю обiдати, кожне од мене нiс верне - смердить. А ти гада║ш -
пахне? Тiкаю од людей - до волiв тiкаю. З волами розмовляю... Я до них
говорю, журбу свою виливаю, а вони ремигають... та ревуть, та хвостами
одвертають. Тiльки в мене й розваги. А ти думав - жiнка до мене заговорить
та ще й пригорне... дiти защебечуть... своя хата зогрi║. Ха! За тими
волами я посивiв парубком, побила б ┐х морока. Тепер тiшся на старiсть,
щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголов'я!
Щоб вiн головою наложив, нужда б тя побила!.. Сто сот крот його ма...
Бодай...
- Гей, чого кричиш, чоловiче, чого ла║шся?
- Га? Лаюся чого? на душi легше... як нахмариться там - вилаюсь i
легше... якби не лаявсь - згорiв би. Таку злiсть в собi почуваю, аж душа
пашить... як запече, як запече - так узяв би в руки довбню та й перебив би
усiх. Ходив би од хати до хати - та й по головi, та й по головi. Одного за
те, що п'║ людську кров, а другого - що не боронить. А потому пiдпалив би,
щоб усе вогнем взялося та попелом розвiялось, щоб тiльки лишилась гола
земля та ясне сонце...
Хома стояв у хатi високий, аж пiд стелю, очi його дивились кудись поза