"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

там ваша Гафiйка усе гуля║ та й гуля║ з тим одеським паничем - не знаю, чи
правду про нього люди розказують - з Марком Гущею. Все в парi та в парi,
немов голуб'ята... Сказано, молодощi. Бувайте ж здоровi...
Маланка все солодко осмiхалася, хоч душа в не┐ сичала.
"Ач, гладуха - трясе салом, розносить поговiр!" - проводила вона
ковалиху неприязною думкою. I ┐й чогось згадалась ранiшня сцена з
Гафiйкою.
На вулицi тимчасом росли тiнi.
Попiд тинами грались дiвчатка у посмiтюхи: малi босi ноженята пiдкидали
порох - три рази в один бiк, три рази в другий. I здавалося, що у поросi
гра║ться табун горобцiв. Далекi поля рожевiли. 3 низин летiли в село бусли
i поблискували бiлими крилами. Весняний вечiр навiвав думи.
"Яка ти розкiшна, земле,думала Маланка.Весело засiвать тебе хлiбом,
прикрашать зелом, заквiтчать квiтами. Весело оброблять тебе. Тiльки тим
недобра, що не горнешся до бiдного. Для багатого пиша║шся красою, багатого
году║ш, зодяга║ш, а бiднго прийма║ш лише в яму... Але пождiть, пождiть! Ще
дочекають нашi руки обробляти сво┐ ниви, сво┐ городи, сво┐ садки...
Подiлять тебе, земле, ой подiлять. Як вони на┐дуть - так i подiлять. Не
дурно йде чутка, вже воно щось ║... I мо║му дадуть... Годi тодi рибку
ловити... Хоч-не-хоч, а йди, "пане добродзею", до плуга... Ох, боже, боже,
хоч на старiсть зазнати того щастя - дитину свою вивести в люди..."
А на вулицi починався рух. Бiгли дiвчата, молодицi, дiти, з цiпками, з
хворостинами. Лопотали пiдтички, гупали босi ноги, брехали сколошканi
собаки. "Сте-па-а-не!.. бiжи вiвцi вилучати!"...Бiжи сама-а!.. - "Мати
казали тобi,-бодай бись луснув!"...-Тато казали тобi, - щоб ти
скрутилася-а-а!..-"Наших шестеро, гляди, Марiйко!"..."Не розгуби ягнят, як
учора, бо на гамуз поб'ю!"...-Що-о? Де-е?Тюу - гаа!..
Сонце сiдало червоно. Вiкна горiли, як печi, стiни халуп стали
рожевими, по бiлих сорочках розлилось червоне свiтло. Здалеку йшла на село
хмара куряви. Вона все наближалась, росла, здiймалась до неба, врештi,
сонце пiрнуло в не┐ i розсипалось рожевою млою. Звiдти доходили якiсь
тривожнi звуки, немов дiти плакали або десь цiпи гупали на току - i раптом
овеча отара залляла вулицю i сколихнула повiтря нескладним беканням. Жива
маса овечих тiл терлась вовною, тремтiла i колихалась, як драглi; цiлий
лiс тонких нiжок замигтiв перед очима, голi дурнi морди розкривали пащi
серед рожево┐ куряви i плакали: бе-е-е... ме-е-е... В рожевому туманi, мов
тiнi, сновигали люди, з'являлись i щезали неяснi обриси хат, в морi
овечого лементу гинули всякi звуки, весь цей гармидер нагадував сон. Ззаду
отари йшов чорниш чабан, високий, ще бiльший од непевного свiтла, немов
мiфiчний бог, ляскав з пуги i кричав диким, грубим голосом, покриваючим
усе:
- Гар'я!.. Триш-триш!.. Гей!..
Вже нiчого нема на вулицi, все щезло, як сон, пил потиху сiда║ на
землю, а вечiрн║ повiтря все ще тремтить живим акордом завмираючих звукiв.
На землю глянули тихi зорi.

* * *

Синi стiни, в кутку бебехи, залитий пивом стiл. Тiсний ванькирчик в
Менделя.