"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Iмберу. матiнко, iмберу.
Вивини рубочок з паперу...

А ┐й пiдкотилося щось пiд горло, душить ┐┐, i вона б'║ться головою об
стiл, голосить i ми║ сльозами тодi вже чорнi руки. То доля ┐┐ плакала
тодi.
Пiшли лiта марне з свiта, як лист по Дунаю...
- Агуш, треклятi... Агуш-ша!
Маланка скочила з призьби i пожбурнула грудкою. Квочка з курчатами
кублилась на грядках i, сколошкана, сердито квоктала та стовбурчила пiр'я.
Жовтi курчата розкотились по грядках, мов горох. Налякане заколотом,
знялось з сусiдньо┐ стрiхи гайвороння i било крилами над обсипаною
стрiхою.
Маланка заспоко┐лась I знов сiла на призьбу. Сонце спустилось ще нижче.
Еге, десь Гафiйка забарилась на музиках. Хай погуля║ дитина. Тiльки ┐й
волi, поки в мами та в тата. Та й те людям, мов сiль в оцi. Казала
ковалиха, "водять Гафiйку, немов панянку, у службу не дають - багатирi
знайшлись"... Бодай тобi, прости господи грiха, стiльки болячок, як у нас
злиднiв. Добре тобi казати, як у тебе повна хата дiвок, а у мене одна, як
душа. Тiльки й потiхи на старiсть. Виняньчила, виплекала, мила й
вичiсувала, а тепер оддай людям. Мало ще мною люди поневiрялися, всю силу
забрали, всю кров виссали, а тепер ще дитину оддай ┐м... Не дочекають...
Не таку вона пй долю готу║, вона оддасть ┐┐ замiж. За хазяйського сина.
Дiвка здорова, чиста, хоч води напийся. Недурно парубки ззираються на не┐.
Посвата║ Прокiп, тож вiн пiшов у Таврiю, щоб було чим весiлля одбути...
Восени старостiв зашле, вона вже бачить, що, куди й до чого...
Перед очима в Маланки встала левада - зелена, весела, над рiчкою...
Вони з Гафiйкою плоскiнь беруть. Така гарна молодиця з Гафiйки. Голова
пов'язана хусткою. Бере вона плоскiнь i виспiву║. У колисцi дитина спить.
Прокiп привiз ячмiнь, стiжок склада║. I так ┐й весело, старiй, так легко,
наче вона помолодшала. Стоять городи, мов у вiночку. Капуста в головки
звива║ться. Квасоля вже пожовкла, вiтер шумить помiж високими макiвками,
гарбузи розляглись, як годованi кабани, а картопля зародила, аж гич
сплiта║ться. То ┐┐ чорнi руки походили тут, кожен бурячок, кожну цибульку
сама вона поклала в землю, сама i збере, як дасть господь дiждати. Тепер
вона господиня. Не на сво║му - так на доччиному. Хоч на старiсть
дiждалась. I вона справить собi червонi чоботи, м'якi, козловi, з
китицями, як у ковалихи. Вiдколи вона вiддалася - от уже чи не
вiсiмнадцять рокiв минуло - не переста║ вона мрiяти про такi чоботи,
щороку склада║ грошi, але грошi розтечуться на щось iнше - i чобiт нема║.
Узути такi чоботи i бiлу намiтку та пiти до церкви. I щоб так поховали.
- Сидите собi? З недiлею будьте.
Маланка здригнулася. Ага! то ковалиха.
- Атож! i ви будьте здоровi... Дав бог святечко - святкуй його. Не
роби, не працюй. Бог сказав: ма║ш будень - роби, а в недiлю й з-пiд
пазурчика не виколупай, бо й то робота... Лежи, сиди i не кивнись...
Маланка була солодка. Вона мала таку усмiшку, наче розмовляла з панами
у дворi.
- А я оце з музик. Тiльки вже й нашого - що хоч подивишся на молодь. А