"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Давай! Сюди! Лишiть менi! Буде, нам дайте...
Тi, що стояли ближче до дверей, не мали надi┐ дiстати горiлки, ┐м треба
було самим роздобути. Вони бiгли в подвiр'я, скакали в калюжу, як були в
одежi, й качалися там в якiйсь гарячковiй нестямi, щоб краще змокнуть i не
боятись скакати в вогонь.
З густо┐ осiнньо┐ мряки безперестанку вривались в гуральню i лiзли в
вогонь, наче нетля на свiтло, дикi, напiвлюдськi фiгури, мокрi, покритi
корою рiдкого болота, з-пiд якого блищали лиш очi.
Блакитнi вогнi все розростались i цвiли на вершечках червоним, як хмари
при сходi сонця. По обличчях розлились мертвi синавi тони. А серед тiней
од поламаних труб i машин, що з жахом бились по стiнах, чорнi заболоченi
люди скакали у дикiм танцi i черпали вогонь з палаючих чаш:
- Хто хоче? пийте!
Дiм, де жив Льольо, вже догорав. Падали балки у прiрву отворiв i
розсипались снопами трiскучих iскор. Гуральня рiвно палала, вся налита
вогнем, стiкаюча полум'ям в вiкна i дверi, як рана кров'ю.
Широкi крила осiннiх хмар жеврiли тихо над нею, простертi в безоднi
ночi.

* * *

Другого дня скрiзь було тихо. Люди ходили в'ялi, спорожненi наче,
лiнивi. Чорний задимлений комин стирчав на горбку замiсть гуральнi;
мимохiть вiн притягував очi, i було чудно, що око не упиралось, як досi, в
стiни, а йшло кудись далi, в порожняву поля, рудих горбкiв.
Андрiй пiшов оглядати ру┐ни. На пожарищi, яке ще курилось, попадались
цiкавi. Бiлий димок лiниво здiймався над грузом завалених стiн, наче пара
у холод з нiздрiв худоби. В широких отворах вiкон бiлiли кахльовi печi,
немов зуби в щелепах кiстяка. Купки босих дiтей порпались в теплiй землi,
знаходячи всякi уламки та дрiбнi речi, напiвзотлiлi. Вони сварились i
бились, як горобцi.
Андрiй ввiйшов у гуральню. В тьмяному свiтлi сiрого дня, що лилось
крiзь дiри вiкон та через стелю, все здавалось чужим, чудним, не подiбним
до того, що було вчора. Вчора тут були машини, теплi, живi, мiцнi апарати,
що упирались i не давались, коли ┐х били. Сьогоднi - вони лежали худi,
спорожнiлi, скорченi вдво║, з пробитим боком, рудi й облiзлi. Мiдянi труби
простягали безвладно покрученi кiнцi, сплющенi, зм'яклi, наче здоптанi
кишки, i червона iржа од вогню виступала на них кривавим потом.
Андрiй дивувався. Невже це вiн одною рукою мав силу завдати залiзу такi
глибокi рани? Вiн переводив очi од сво┐х рук на машини i тiльки здвигав
плечима. Невже це вiн? Не чув уже злостi, як досi, вона десь щезла за одну
нiч. Йому навiть жаль стало тих апаратiв, вiн так довго ходив коло них,
наче нянька бiля дитини.
Андрiй стиха зiтхнув i почув зараз, що коло нього щось ворушиться.
Панас Кандзюба стояв серед грузу, важкий i сiрий, як купа перетлiло┐
цегли.
- Геть все сплюндрували,обiзвався Андрiй.
- Хiба то ми?
Андрiй здивувався.
- Як то не ми? А хто ж?